Татко вклав Іринку спати, прочитав казку, побажав солодких снів і на її запитання про маму вкотре пообіцяв, що неодмінно скоро приїде, до свята… І вони знову будуть разом жити, як раніше. Вона вірила таткові, бо любила його, тож вирішила «по-чесному» заснути, але… не змогла.
Задивилась у нічне вікно, спостерігаючи за маленькими зірочками на темному сонному небі, і думала про свою маму, яка, можливо, теж не спить, бачить ці самі зірочки і так само думає про неї.
Так вона написала в листі з далекої Італії, куди поїхала на заробітки. Іринка розуміє, що та Італія десь дуже далеко, якщо матуся ніяк не може повернутись назад додому, до них з татком. Мама обіцяла, що повернеться до першого вересня, щоб разом з татком відвести її до першого класу. Натомість передала з якимись дядьками гроші, одяг для школи і, навіть, іграшкове левенятко – її дитячу мрію.
До школи її відвів татко сам, а левенятко з того часу стало не просто спати з нею в зручному ліжечку (тато зробив власноруч), а й вислуховувати її думки про все: про школу, про друзів, про сусідку Маринку і про дорослих, яких вона не завжди може зрозуміти. Подарунки їй дуже сподобались, вона тоді всі обновки приміряла разом з Маринкою і разом гралися іграшками, адже мама передала ще й ляльку з цілою скринькою лялькового одягу. А лягаючи спати, попросила, щоб їй дали маминого листа, з яким довго ще засинала, вдихаючи найрідніші пахощі – мамині.
Вона чекала її до новорічно-різдвяних свят, задумувала це бажання, просила і Святого Миколая («Не треба мені ні солодощів, ні іграшок – нічого, хай тільки приїде мама!»), на Новий рік міцно-преміцно стуляла оченята і просила Діда Мороза, щоб повернув назад їй маму. Але ніякого дива не сталося. Були знову чужі дядьки, які передали гостинці і гроші. Так і минули свята, які не принесли їй те, чого вона хотіла найбільше…
Ще тоді, коли мама була вдома, Іринка вивчила майже всі букви, а тепер, навчаючись в першому класі, вона вже читає і пише невеличкі речення. От якби матуся це побачила! Ще вона її просила слухатися тата, бо йому й так буде багато роботи, то щоб вона не додавала йому турбот. Це й так зрозуміло. Вона татка любить і слухає. А от матуся його не послухала, Іринка пам’ятає, що татко тоді не хотів, щоб матуся кудись їхала, сварився з нею, говорив, що та подруга, яка викликала її до себе в Італію, просто руйнує їхню сім’ю. Вона тоді не розуміла, як це «руйнує сім’ю» – це ж не будинок. А це, мабуть, татко мав на увазі, що вона довго не приїжджатиме, мабуть, так… Мама тоді заперечувала, говорила, що їде ненадовго (нічого собі, ненадовго!), просто треба заробити грошей, щоб добудувати хату, на школу Іринці (вона тоді з цим була згодна), та й багато на що ще треба. А в селі роботи немає. А татко переконував маму, що й тут вони зароблять на необхідне, не так швидко, але зате вони будуть разом і Іринка …
Так і заснула вона тієї ночі, не дослухавши до кінця розмови батьків, і не знаючи й сама, чого більше хоче: чи щоб мама була вдома, чи щоб поїхала на заробітки… І тоді, і зараз вона думає: от якби вона вдома заробляла ті гроші, за якими поїхала в якусь Італію! А то виходить, що коли говорить татко – Іринка з ним згодна, він правий, а коли говорила матуся – Іринка з нею погоджувалась, вона теж була права. Дівчинка зітхнула: як ото воно в дорослих виходить, що кожен окремо правий, а разом домовитись не можуть. У дітей так не буває. Зітхнула Іринка по-дорослому і повернулась на інший бік.
Матуся щомісяця передавала їм гроші, подарунки та іграшки для Іринки. Сусідка Маринка не приховувала свого захоплення і з дитячою безпосередністю щоразу заспокоювала її: «Не сумуй за матусею, дивись, які чудові іграшки в тебе тепер є! От якби і моя мама поїхала в Італію – тоді і в мене були б такі ж!» Спочатку Іринка погоджувалась з подружкою, а тепер, дивлячись крізь вікно на нічне небо, на мерехтливі зорі, шепотіла: «Ні, краще б матуся нікуди не їхала, нікуди!..» Мама писала в листі, що частенько дивиться на нічне небо, рахує зорі, наче дні до їхньої зустрічі, і дуже сумує за ними. Дівчинка стала рахувати зірочки, які блимали на нічному небі, мріючи, що скоро побачить неньку.
Засинаючи, подумала вголос: «А якщо матуся все-таки довго-довго ще не приїде?» Потім сіла на ліжечку, притискаючи до грудей левенятко, і, звертаючись уже до нього, продовжила: «Це ж я що, і заміж за Вітька вийду сама, без мами, як ото на перше вересня?» Питання, вимовлене вголос, так спантеличило малу, що спати вона зовсім передумала, і що робити – не знала. Так захотілось, щоб все знову було, як колись, що мало не заплакала! Пригадала, як перед самим від’їздом матусі татко зробив гойдалку, як розгойдував їх, мама сміялась, а вона аж зверескувала від захвату. Ото були щасливі часи! І нащо вона просила купити їй найкращу форму, щоб була неодмінно краща за Маринчину? І ото ті іграшки? Хіба вони можуть замінити їй маму?! Це вона винна! Просила все, що їй хотілось, наче не можна було потерпіти! А тепер матуся далеко, десь на заробітках в Італії, татко став невеселий, їй дуже сумно без матусиних казок… Ну ось – вона знову хоче, щоб мама приїхала, розповідала їй казки…
Оченята злипаються, хочеться спатки… Їй не то сниться, не то мариться, що дає зошит на перевірку вчительці, притуляється до неї, близенько-близенько, вдихаючи пахощі, які чомусь пахнуть…матусею.
Вчителька уважно дивиться на її зошит, хвалить написане і каже: «Так гарно навчилась писати – хоч листа мамі пиши!» І в цю мить Іринка прокидається, дивиться у вікно на зірочки, які бачить десь там і її матуся, і розуміє, що їй треба робити! Вона зможе! Адже вона вже школярка, вчиться старанно і сама вчителька їй сказала, що вона зможе! Матуся в кожному листі писала їм, що також скучає за рідною домівкою, за ними, але не може повернутись покищо, бо треба заробити ще трішки грошей.
…Іринка ввімкнула настільну лампу, зручно вмостилась за столом. Дістала білий аркуш паперу, на якому раніше намалювала татка, маму і себе. Біля малюнка великими літерами старанно вивела: «Матусю, мені не треба іграшок і спортивного костюма. В мене є все. Приїжджай додому! Ми дуже тебе любимо і чекаємо!» – Трішки подумала і дописала: «Не руйнуй сім’ю».
Останні слова вона так толком і не розуміла, але їх колись говорив татко перед від’їздом мами і сусідка, бабуся Маринки, теж сказала, що нічого туди людям їхати, бо тільки сім’ї руйнуються! Перечитала, залишилася задоволеною написаним, згорнула аркушик і зверху підписала: «Мамі в Італію».
У вітальні, в місячному сяйві, поважно стояла велика сумка з подарунками для мами, яку татко їй завтра має передати. Поклала листа зверху на сумку і, вдоволена, пішла спати. Завтра вранці татко побачить його і придумає, куди краще його примостити. Татко все зможе, адже і він дуже чекає на маму. Ліжечко огорнуло маленьку сонним теплом, а пишна грива левенятка раптово запахла пахощами маминого волосся. Про це подумала маленька дівчинка, сонно усміхнувшись маленьким зірочкам, радіючи своїй здогадці написати мамі листа. «До зустрічі!» – прошелестіли кімнатою слова, які злетіли чи то з сонних вуст маленької Іринки, чи то з гриви іграшкового левенятка…
Галина ТАРНАВСЬКА.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
