Я мама. Але часто думаю, що моїм діткам би було краще без мене. Ну не створена я для материнства. Не люблю побут: прибирати, готувати…. Творча. Лінива. Вічно депресії.
Навіть не в цьому річ. Виховую дітей в шлюбі, який приречений. Ми не щасливі разом. І так було завжди. Раннє кохання. Перші стосунки. Одруження. Вагітність. Банально. Так, як у всіх. Але… Замість того, щоб припинити агонію, ми жили на одній території. Любов, кохання, пристрасть вмерли. Поваги нуль. Крики, бійки. Маленька (крихітна) квартира. Бідність. Тисячі спроб розійтись і жити окремо. Але все ще не розійшлись. Хоч і не разом. Ми навіть не видимість родини. Жодного спільного фото років 10 або 15. Просто сусіди, приречені нести важкий хрест. Слабкі й безвідповідальні.
Ось у такому ростуть діти. Так не має бути.
Від нелюбові в мене постійні депресії, апатія, злість, безсоння, головні болі. Важко вставати зранку і щось робити.
Стосунків вже давно нема. Сексу також. Є агресія. Взаємні звинувачення. Докори.
Ми давно не цілуємось. Скільки? Перші 5 років напевно, а потім вже ні.
Тепер про дітей. Старша дитина росла в криках. Було нормальним для нього те, що ми сварились до 3 – 4 години ранку. І потім вночі чоловік мене бив. Міг кинути об стінку. Копати. Кулаками – в плечі, лице чи живіт. Душив. А потім я вибігала боса на коридор. Ломилась в двері. Він не пускав. Або навпаки виганяв з квартири. Просто закривав дрері і я опинялась серед ночі взимку в холодному під’їзді. Без грошей. Теплого одягу. Кидав якесь взяття та куртку. Оце й усе. І я так йшла десь ночувати (до мами) в інший кінець міста. Замерзаючи по дорозі. Син в цей час був в іншій кімнаті. Він настільки звикав до криків та сварок з бійками, що навіть не будився. А вранці я поверталась, бо не було куди дітись. Де жити. Я завжди була або без роботи, або з дуже маленькими заробітками. Муж доводив мене до того, щоб я звільнялась. Не любив, коли працюю. Вічно ревнував та пресував.
З другою дитиною все стало трохи краще. За три роки лише разів 5 були сильні скандали та бійки. Ну і виганяв також з дому мене раз 5 чи 6 за цей час. Звісно. Вік уже не той. Сил та нервів сваритись, як раніше, нема.
Я жахлива мама.
Каюсь і прошу в них вибачення. В своїх дітей. Що допускала таке. Що терпіла приниження, агресію, зневагу.
Я була катом і жертвою водночас.
Двоє дорослих людей. Дуже різних. Не можуть жити в маленькій квартирі як сусіди. Ні спільних інтересів, ні кохання, ні пристрасті.
В нас не було взагалі точок перетину. Лише діти.
Я часто думала, що краще було б віддати їх на всиновлення. В якісь іншій родині вони росли б в любові та гармонії.
Бо травмовані обоє. Просто тим, що бачать таку модель сім’ї.
Біжіть. Тікайте. Поки є сили. З такого пекла.
Я завжди боялась залишитись сама на вулиці. З дітьми. Без житла. Роботи. Грошей. Була впевнена, що потону. Що не зможу.
Цей страх змушував мене зажди повертатись.
Дитинство було дуже бідне. Голодне. Важке. Мою маму завжди били. Принижували. Я росла в такому домашньому жаху. Без тата. З вітчимами. Вічно бракувало їжі та грошей. Це єдине, що я бачила і запам’ятала. Холод. Голод. Страх.
Саме від цього я втекла в 17 років заміж.
І, хоча зараз я доросла жінка та мама, дуже боюсь бідності. Боюсь, що не матиму що дати дітям їсти. А так. Всі ці роки в мене був чоловік, який заробляв на найнеобхідніше. Комунальні та їжу. Так, не завжди вистачало на ще щось. Лише мінімум. Але хоча б так.
Я залишилась дитиною. Тією, яка не має куди йти. Не має дому. Яка живе тимчасово десь з чиєїсь ласки. Покірною. Приреченою.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook