«Важко бути сильним, коли ти слабкий», – емігрантка про життя в Іспанії

Тернополянка Оксана Федунь закрила власний бізнес в Іспанії. Нині не має постійної роботи. Лише на вихідні працює офіціантом. Шістнадцятий рік проживає у містечку Оріуела (Валенсія). У чужій країні розвинула в собі більше цілеспрямованості, толерантності і витривалості.

– Зрозуміла, що займалася не своєю справою. – розповідає Оксана. – Хоча дітейлінг приносив хороший дохід. Центр автомобілів – спеціалізувався на керамічному покритті і чистці озоном. Прийшла до висновку, що живемо не на чернетці. Варто займатись тим, що тебе наповнює. Клієнти не можуть збагнути, чому припинила роботу при постійному збільшенні попиту і в самий розпал сезону. Ось так доросла до закриття бізнесу, який не приносив морального задоволення.

– Чому поїхали за кордон? Що вами рухало?

– У 22 роки народила сина. Щойно стала одинокою мамою, гостро постало питання виживання. Рішення виїхати з країни прийняла відразу, як тільки з’явилась можливість. З новонародженою дитиною на руках не бачила можливості достатньо заробляти та забезпечити себе окремим житлом. Спочатку поїздку планувала лише на рік чи півтора. Але залишилася до сьогодні.

– Від багатьох можна почути, що той, хто поїхав за кордон і прожив там хоч трохи, більше не зможе жити в Україні. Це правда?

– Не можу сказати про всіх, лише про себе і своє оточення. Знаю одиниць, які все ж таки повернулися в Україну і там залишилися. Я також свого часу купувала квитки лише в одну сторону – додому. А перед самим кордоном бронювала місця для повернення назад. Було страшно…

Цей страх – перед чим?

– Це страх перед невизначеністю, перед невідомим в Україні. У кожного своя історія, чому прийшлося залишити домівку і податися на чужі землі. Хтось шукає грошей, хтось – авантюри, хтось – тимчасового заробітку на власне житло, щоб бути незалежним, як у моєму випадку. Є такі, що одразу їдуть на постійне місце проживання. Кожна людина підсвідомо тягнеться до стабільності. Напевно і звикає до тих місць, де її відчуває. Тому одиниці можуть зважитися вийти зі своєї зони комфорту.

Читайте також  "Підвищене згортання крові та шкідливий удар по серцю, чому після хвороби слід забути про каву": лікар про штам "Омікрон"

У тих, хто більше ніж два роки прожив за кордоном, є страх перед тим, що знову потрібно буде все починати заново. Коли ти юний – сприймаєш це, як виклик і йдеш на цей виклик. Коли вже старший і є відповідальність перед близькими, сам себе заганяєш в рамки обов’язків. А ще спрацьовує досвід, коли вже одного разу починав усе з нуля. Боїшся зробити крок назад. Бо потрібно буде знову багато часу на розвиток. Через те більшість українців вирішують залишатися там, де є, ніж повертатися до невідомого.

БІЛЬШІСТЬ ЖИВУТЬ ЗА ПРИНЦИПОМ – МОЯ ХАТА СКРАЮ

– Невже нема ностальгії?

– Усі емігранти до кінця своїх днів залишаються з ностальгією в серці. Кожен має своє коріння. Ми назавжди прив’язані до місця свого роду. Там відчуваємо силу свого початку. Туди нас завжди буде тягнути. Ця сила у деякій мірі і є ностальгією.

– Як люди гасять ностальгію? Як її переживають? Що роблять, щоб компенсувати тугу за рідними місцями?

– Чаркою. Хто вечорами, хто – на вихідні чи свята. Хтось збирається в українські общини і стараються дотримуватися рідних традицій. Святкують по можливості наші свята. Засновують український школи, щоб наші діти могли спілкуватися рідною мовою.

– Як українці змінюються за кордоном? Які сторони розкривають в собі?

– Не можу пояснити з чим це пов’язано, але чомусь більшість якраз показує свої гірші сторони. Можливо тому, що приїхали «тимчасово» і перед «чужими» не потрібно носити маску. Маю гіркий досвід. Зазнала багато чого чомусь від краян. Більшість живуть за принципом – моя хата скраю. А зовсім від чужої, сторонньої людини несподівано отримуєш велику підтримку і допомогу.

Читайте також  У Варшаві автобус впав з моста, є жертви

Що було найскладніше за кордоном?

– Переживати реабілітацію після важкої операції. Без рідних, самій. Це дійсно – важко бути сильним, коли ти слабкий.

Складно було запустити свій бізнес. Не мала досвіду. Систему ведення вивчала вже на ходу, у практиці. Зате тепер можу навіть консультувати інших, як правильно і грамотно це зробити. А ще разом з труднощами прийшли дуже хороші знайомства, віра в людську доброту і безкорисливість.

– Чим доводилося жертвувати?

– Жертвувала собою.

– Які риси характеру треба мати, щоб в Іспанії успішно реалізуватися в кар’єрному плані чи особистому?

– Бути швидким в прийнятті рішень. Завжди відкритим для компромісу. Толерантним у співжитті з іншими.

ЖІНКИ МОЖУТЬ ЗНАЙТИ ЗАХИСТ НАВІТЬ СЕРЕД НОЧІ

– Ставлення до жінок в Іспанії інше, ніж в Україні? Чим відрізняється?

– Зовсім інше. Жінка в Іспанії соціально захищена. При будь-якій, найменший агресії стосовно неї моментально реагує поліція. Є центри, де жінки можуть знайти захист навіть серед ночі, можуть там проживати певний час. Також для жінки, яка потрапляє в скрутну ситуацію, є соціальні грошові виплати протягом року – поки не влаштує своє життя. А взагалі в Іспанії діє матріархат. Тому тут відносно дуже небагато розлучень, бо при розлученні чоловіки втрачають усе.

– Часто приїздите до Тернополя?

– Коли там проживав мій син, приїжджала кожного року на кілька місяців. У 2010 році змогла його забрати до Іспанії. Відтоді були у Тернополі лише раз. Цього літа знову плануємо поїздку.

– Які зміни помічаєте на батьківщині?

– Тернопіль модернізується, розвивається. З кожним роком покращується добробут.

– Що найбільше подобається вдома?

– Повітря! Воно зовсім інше, п’янке. Люблю просто гуляти вулицями. Милуюся кожним закутком. І, звичайно, їжа. Вона має інший смак – справжній. Не кажу вже про рідних, друзів. А ще – спогади…

Читайте також  Іспанія посилює карантин: під забороною нічні клуби і куріння

– А що дратує?

– З року в рік дратує сфера обслуговування. Напевно ще дуже багато часу пройде, поки вона стане високого рівня. Коли люди у всіх закладах будуть звертатися з посмішкою і привітністю – як державних установах, так і приватних. Політики торкатися не буду, тому що вийде «трилогія».

– Назовсім додому збираєтеся повертатися?

– На сьогодні не збираюся. У мене тут маленька сім’я. Для освіти мого сина тут є набагато більше можливостей. Та й іспанські дипломи визнані в більшості країн, чого не скажеш про наші.

Наталія Лазука

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

РЕКЛАМА:

Джерело.