Тернополянка Оксана Федунь закрила власний бізнес в Іспанії. Нині не має постійної роботи. Лише на вихідні працює офіціантом. Шістнадцятий рік проживає у містечку Оріуела (Валенсія). У чужій країні розвинула в собі більше цілеспрямованості, толерантності і витривалості.
– Зрозуміла, що займалася не своєю справою. – розповідає Оксана. – Хоча дітейлінг приносив хороший дохід. Центр автомобілів – спеціалізувався на керамічному покритті і чистці озоном. Прийшла до висновку, що живемо не на чернетці. Варто займатись тим, що тебе наповнює. Клієнти не можуть збагнути, чому припинила роботу при постійному збільшенні попиту і в самий розпал сезону. Ось так доросла до закриття бізнесу, який не приносив морального задоволення.
– Чому поїхали за кордон? Що вами рухало?
– У 22 роки народила сина. Щойно стала одинокою мамою, гостро постало питання виживання. Рішення виїхати з країни прийняла відразу, як тільки з’явилась можливість. З новонародженою дитиною на руках не бачила можливості достатньо заробляти та забезпечити себе окремим житлом. Спочатку поїздку планувала лише на рік чи півтора. Але залишилася до сьогодні.
– Від багатьох можна почути, що той, хто поїхав за кордон і прожив там хоч трохи, більше не зможе жити в Україні. Це правда?
– Не можу сказати про всіх, лише про себе і своє оточення. Знаю одиниць, які все ж таки повернулися в Україну і там залишилися. Я також свого часу купувала квитки лише в одну сторону – додому. А перед самим кордоном бронювала місця для повернення назад. Було страшно…
Цей страх – перед чим?
– Це страх перед невизначеністю, перед невідомим в Україні. У кожного своя історія, чому прийшлося залишити домівку і податися на чужі землі. Хтось шукає грошей, хтось – авантюри, хтось – тимчасового заробітку на власне житло, щоб бути незалежним, як у моєму випадку. Є такі, що одразу їдуть на постійне місце проживання. Кожна людина підсвідомо тягнеться до стабільності. Напевно і звикає до тих місць, де її відчуває. Тому одиниці можуть зважитися вийти зі своєї зони комфорту.
У тих, хто більше ніж два роки прожив за кордоном, є страх перед тим, що знову потрібно буде все починати заново. Коли ти юний – сприймаєш це, як виклик і йдеш на цей виклик. Коли вже старший і є відповідальність перед близькими, сам себе заганяєш в рамки обов’язків. А ще спрацьовує досвід, коли вже одного разу починав усе з нуля. Боїшся зробити крок назад. Бо потрібно буде знову багато часу на розвиток. Через те більшість українців вирішують залишатися там, де є, ніж повертатися до невідомого.
БІЛЬШІСТЬ ЖИВУТЬ ЗА ПРИНЦИПОМ – МОЯ ХАТА СКРАЮ
– Невже нема ностальгії?
– Усі емігранти до кінця своїх днів залишаються з ностальгією в серці. Кожен має своє коріння. Ми назавжди прив’язані до місця свого роду. Там відчуваємо силу свого початку. Туди нас завжди буде тягнути. Ця сила у деякій мірі і є ностальгією.
– Як люди гасять ностальгію? Як її переживають? Що роблять, щоб компенсувати тугу за рідними місцями?
– Чаркою. Хто вечорами, хто – на вихідні чи свята. Хтось збирається в українські общини і стараються дотримуватися рідних традицій. Святкують по можливості наші свята. Засновують український школи, щоб наші діти могли спілкуватися рідною мовою.
– Як українці змінюються за кордоном? Які сторони розкривають в собі?
– Не можу пояснити з чим це пов’язано, але чомусь більшість якраз показує свої гірші сторони. Можливо тому, що приїхали «тимчасово» і перед «чужими» не потрібно носити маску. Маю гіркий досвід. Зазнала багато чого чомусь від краян. Більшість живуть за принципом – моя хата скраю. А зовсім від чужої, сторонньої людини несподівано отримуєш велику підтримку і допомогу.
Що було найскладніше за кордоном?
– Переживати реабілітацію після важкої операції. Без рідних, самій. Це дійсно – важко бути сильним, коли ти слабкий.
Складно було запустити свій бізнес. Не мала досвіду. Систему ведення вивчала вже на ходу, у практиці. Зате тепер можу навіть консультувати інших, як правильно і грамотно це зробити. А ще разом з труднощами прийшли дуже хороші знайомства, віра в людську доброту і безкорисливість.
– Чим доводилося жертвувати?
– Жертвувала собою.
– Які риси характеру треба мати, щоб в Іспанії успішно реалізуватися в кар’єрному плані чи особистому?
– Бути швидким в прийнятті рішень. Завжди відкритим для компромісу. Толерантним у співжитті з іншими.
ЖІНКИ МОЖУТЬ ЗНАЙТИ ЗАХИСТ НАВІТЬ СЕРЕД НОЧІ
– Ставлення до жінок в Іспанії інше, ніж в Україні? Чим відрізняється?
– Зовсім інше. Жінка в Іспанії соціально захищена. При будь-якій, найменший агресії стосовно неї моментально реагує поліція. Є центри, де жінки можуть знайти захист навіть серед ночі, можуть там проживати певний час. Також для жінки, яка потрапляє в скрутну ситуацію, є соціальні грошові виплати протягом року – поки не влаштує своє життя. А взагалі в Іспанії діє матріархат. Тому тут відносно дуже небагато розлучень, бо при розлученні чоловіки втрачають усе.
– Часто приїздите до Тернополя?
– Коли там проживав мій син, приїжджала кожного року на кілька місяців. У 2010 році змогла його забрати до Іспанії. Відтоді були у Тернополі лише раз. Цього літа знову плануємо поїздку.
– Які зміни помічаєте на батьківщині?
– Тернопіль модернізується, розвивається. З кожним роком покращується добробут.
– Що найбільше подобається вдома?
– Повітря! Воно зовсім інше, п’янке. Люблю просто гуляти вулицями. Милуюся кожним закутком. І, звичайно, їжа. Вона має інший смак – справжній. Не кажу вже про рідних, друзів. А ще – спогади…
– А що дратує?
– З року в рік дратує сфера обслуговування. Напевно ще дуже багато часу пройде, поки вона стане високого рівня. Коли люди у всіх закладах будуть звертатися з посмішкою і привітністю – як державних установах, так і приватних. Політики торкатися не буду, тому що вийде «трилогія».
– Назовсім додому збираєтеся повертатися?
– На сьогодні не збираюся. У мене тут маленька сім’я. Для освіти мого сина тут є набагато більше можливостей. Та й іспанські дипломи визнані в більшості країн, чого не скажеш про наші.
Наталія Лазука
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
