«Усі свята для мене закінчились, й у серці тепер біль та темрява», — так нашу розмову розпочинає Валентина Боровець з Рівного. Кілька разів на тиждень вона їздить на кладовище до могили сина Романа Боровця, який у жовтні минулого року загинув на фронті під час виконання бойового завдання. Мати героя зізнається: всією родиною просили захисника залишитись вдома, та інакше він не міг. Рішення боронити країну прийняв за кілька місяців після того, як поховав вагітну 20-річну дружину…
— У лютому сину мало виповнитись лише 30 років… Роман — мій старший син, маю ще меншого — Артема, — розповідає «ФАКТАМ» мати військовослужбовця Валентина. — Брати були близькими, старший для молодшого авторитет. З дитинства Роман завжди гуртував людей навколо себе, мав багато друзів. Доброта та щирість — це про мого Романа. Він був всім моїм життям. Я завжди йому казала: «Сину, в нас одне на двох сердечко, ти — моє все». Після школи Роман вирішив вчитись на психолога й вступив до педагогічного університету у Кременці. Одногрупники та викладачі дуже любили його. Син мешкав на квартирі у педагогів, які викладали в тому закладі. У родині було двоє діток. Як десь вони їхали, то залишали малечу тільки на Рому. Вони просто душі в ньому не чаяли. Довіряли на всі сто відсотків, бо знали, що мій син відповідальний. Навіть після того, як Роман закінчив навчання, з тією родиною продовжував спілкуватись. Вони часто кликали до себе в гості. На жаль, син не встиг. Завжди якісь справи, робота, а потім велика війна.
Роман Боровець
— Ваш син отримав фах психолога. Працював за спеціальністю?
— Ні. З нині вже покійним своїм татом їздив на заробітки — і по Україні, і за кордон. Де вони тільки не були. Батько навчив його всього, Роман мав золоті руки. Займався будівництвом, ремонтами. Син не боявся ніякої роботи. Ще й нам допомагав.
— Знаю, що Роман два роки тому втратив 20-річну вагітну дружину. Що сталося?
— Оленку я називала своєю донечкою. Вона з села Великі Межирічі, того ж, звідки й наша родина. У спільній компанії вони познайомились, почали зустрічатись. Між ними було справжнє та щире кохання. Я так раділа, що нарешті Рома щасливий. Після двох років, як пара зустрічалась, син освідчився. Невдовзі побрались. Мешкали у Рівному. Олена відразу не могла завагітніти, вони так мріяли про дитину. А коли нарешті це сталося, так раділи! Дещо вже стали купувати. Рома та Олена чекали на синочка. На сьомому місяці вагітності невістка захворіла — із симптомів були кашель та висока температура. Лікарка прописала їй ліки. Вона пропила, проте легше не стало. Після чого Олену відправили на ПЛР-тест. Медики сказали, що це коронавірус, направили до лікарні в Дубно, де лікували вагітних з таким діагнозом. У неї було двостороннє запалення легенів. Щодня я їздила до неї. Олена розмовляла, але важко було дихати. Коли вже заплатили лікарям, вони почали ставити крапельниці. Але вже було пізно…
Рома, коли жінка захворіла, був на заробітках. Олена заспокоювала його, що все буде добре. Та й ми всі вірили, що одужає, адже до цього вона проблем зі здоров’ям не мала. Та, на жаль, в листопаді 2021 року Олена померла. Дитину можна було тоді врятувати, провівши кесарів розтин, але лікарі вчасно того не зробили… 18 листопада Олену разом з дитиною, яка так і не народилася, поховали. Важко уявити, що тоді пережив Роман. Подвійне горе. Він постійно був біля могили коханої та сина. Вже й люди казали мені, щоби пояснила йому, що так багато часу проводити там не потрібно. Син відповідав, що гаразд, але знову їхав на кладовище. Адже в нього забрали сенс життя. А через кілька місяців почалось вторгнення окупантів. Син, який раніше не проходив строкову службу, заявив, що боронитиме Україну.
— Відмовляли його?
— Так. Навіть настоятель нашого храму проводив з ним розмову. Роман був непохитним. Просив лише одного — благословити та молитись за нього та наших воїнів. Наголошував, що його призначення — воювати та захищати інших діток. І на початку березня син приєднався до 68-ї окремої єгерської бригади. Рік та чотири місяці воював на Донеччині. Все пекельні точки — Вугледар, Павлівка. Тоді Куп’янський напрямок. Він про війну мало що розповідав, оберігав мене. Все дізнавалась від інших матерів. Син отримав позивний «Добриня», бо мав добру вдачу. Він постійно допомагав хлопцям. Був командиром взводу. Все їм купляв з амуніції, бо дуже піклувався за життя кожного. Завжди мав авторитет та повагу. Вирізнявся самовіддачею та вірністю справі, якою займався. Мав сильний дух та незламну волю. Рома навіть казав, що коли повернеться додому після Перемоги, то продовжить служити — бачив себе тільки військовим.
У серпні 2023 року син мав відпустку. Разом із двома побратимами з їхньої роти полетіли в Єгипет на тиждень. Хоча б трохи відволіктись. Нікого з них уже нема в живих. Сергій загинув у вересні, а Роман з Русланом — в жовтні…
Рома казав, що, коли повернеться додому після Перемоги, то продовжить служити — бачив себе тільки військовим
— Що сталося того страшного дня?
— В ніч напередодні своєї загибелі Роман ще переписувався з другом із села. В одному з повідомлень зазначив, що нікого так не шкода, як «мами та брата». Наче було передчуття. Бо зняв обручку з пальця, яку після втрати дружини продовжував носити. Зробив це, щоб у разі трагедії рашисти її не забрали. А мені рано написав, що його не буде кілька годин на зв’язку. Сталося все в районі населеного пункту Райгородка Сватівського району Луганської області 14 жовтня. Українські бійці йшли на штурм ворожих позицій, а мій син, як командир взводу, — попереду. Вів хлопців… Відразу сина поранили у стегно. Він передав по рації іншим, що «трьохсотий». Мовляв, хлопці, відходьте. А побратим Руслан хотів йому допомогти та повертався за Романом. Й дрони накрили їх. Обоє загинули від мінно-вибухової травми…
Материнське серце відчувало. Наступного дня я написала сину, що він обов’язково повинен прочитати мої повідомлення, що переживаю сильно. Відповіді не отримала. Далі вирішила запитати командира, чи є зв’язок із Романом. Він прочитав, але не відписав нічого… Адже що він міг сказати матері, сина якої вбили російські військові?! Потім приїхали з військкомату. А далі все як у тумані. Спинилося життя мого сина й разом із тим моє. Поховали ми Романа коло його дружини та синочка.
Я не вірю, що його нема! По кілька разів на тиждень сідаю у маршрутку, бо живу у Рівному, та їду в село за 45 кілометрів на кладовище. Даю волю сльозам. Болить нестерпно! Разом із меншим сином ми зареєстрували петицію про надання Роману почесного звання «Герой України» (посмертно). Хотілося б, щоби люди її підтримали: https://petition.president.gov.ua/petition/209 638.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
