Нацгвардійка військової частини 3011 Людмила Усенко з 8 лютого разом з побратимами та посестрами перебувала на «Азовсталі» в Маріуполі та зі зброєю в руках боронила Україну. Але за три місяці з жінкою повністю зник зв’язок.
Востаннє донька спілкувалась із Людмилою 8 травня минулого року, вкотре запитуючи, чи їла вона щось сьогодні. А далі — довгі місяці невідомості, віра, що мама жива, можливо в полоні. Й безліч звернень до ГУР, Нацбюро з питань військовополонених (НІБ), Червоного Хреста, СБУ та усіх небайдужих із проханням допомогти у пошуках.
Згодом стало відомо, що 47-річна штаб-сержантка Людмила Усенко загинула в одному з бункерів, коли його обстріляли окупанти. Тільки 9 березня 2023 року рідні та близькі змогли з почестями поховати її у Кривому Розі. Не відходила від труни мами її єдина донька Олена Блудова, на долю якої випало чимало випробувань. Кілька років тому від невиліковної хвороби помер її тато-військовослужбовець, тепер війна забрала ще одну найріднішу людину…
«Мама з татом виконували бойові завдання під час АТО»
— Мама народилась у Київській області у багатодітній родині. За фахом вона: швачка, продавчиня, технік електрозв’язку, за вищою освітою — бакалавр за напрямком автоматизація та комп”ютерно-інтегровані технології, — розповіла «ФАКТАМ» донька героїні Олена Блудова. — Її військовий шлях розпочався 1993 року, коли вона потрапила на службу до Головного управління внутрішніх військ. Там й зустріла мого батька Сергія. Так зародились їхні почуття.
Мама завжди пригадувала історію їхнього кохання з посмішкою. Розповідала, що вона працювала у відділі зв”язку, а тато був водієм при управлінні. Уже вдвох батьки переїхали служити у Кривий Ріг, їх перевели до військової частини 3011, яка наразі належить до Національної гвардії. У 1997 році в них народилась я. Батьківському щастю не було меж.
— Яким було ваше дитинство і чим саме запам’ятались тато із мамою?
— Мої батьки дуже багато працювали, ми мешкали з татовими батьками. Коли була нагода, мене завжди брали з собою за покупками. З дитинства маю яскраві спогади про маму. Вона з татом і бабусею були присутні на моїх уроках танців, підтримували мене. А коли мама водила мене лікувати зуби, то потім купувала смаколики. Вона обожнювала готувати, в неї все виходило таким смачним! Тато часто дарував їй всілякі пристрої на кухню, одним з останніх була мультиварка. Часто згадую її коронну шарлотку, запах кориці по всій квартирі, а потім ми всі разом із чашками кави чи чаю сиділи за столом, розмовляючи про все на світі. А ще мама любила доглядати за квітами. Найбільше до душі їй були червоні троянди, які приносив їй тато.
— Війна — це страшна сторінка для кожного українця, а у вас вона забрала самих рідних. Розкажіть про службу батьків і чим саме після 24 лютого 2022 року займалась мама?
— Тато відстоював незалежність України ще з часів Революції гідності. Після чого із 2014 року виконував бойові завдання під час антитерористичної операції на сході. Тато мав звання підполковника, його поважали побратими й завжди прислухались. Ми дуже за нього хвилювались, особливо мама. А вже у 2016 році мама вирушила у своє перше відрядження у зону бойових дій. Знаєте, батьки ніколи не казали, як їм було важко там, в яких умовах вони перебували на ротації, оберігали мене…
Звісно, пережите в боях відобразилось на здоров’ї тата. У 2018 році при звільненні на пенсію він тяжко захворів, йому поставили діагноз мезотеліома плеври легень, давали поганий прогноз. Як зараз пам’ятаю, що мама з татом була завжди поруч, як вона хвилювалась, як шукала лікарів і лікарні. Всі ми вірили у диво. Але його не сталось. У 2020 році батько помер, і цю втрату особливо важко переживала мама, адже вони були прикладом ідеальної пари, де панували повага, любов, взаємопідтримка.
«Вона ніколи не казала, як їй важко морально або фізично»
— Після смерті тата мама продовжила службу, — продовжує Олена. — 8 лютого 2022 року разом з іншими побратимами та посестрами вона вирушила на чергову ротацію до Маріуполя. Тоді вже йшла мова про те, що повномасштабна війна неминуча. Мама стверджувала, що перед виходом на пенсію повинна побувати на сході, і якщо відбудеться загострення, то захищатиме свою родину в боях з окупантами.
Коли почалась повномасштабна війна, ми підтримували зв’язок до квітня, потім він на місяць зник. Я пам’ятаю голос мами, як вона казала, що їх обстрілюють і кожен день може бути останнім. Здавалось, що від переживань за неї в мене просто вилетить серце з грудей. Адже я не знала чим їй допомогти, перестала їсти нормально і спати, жила від дзвінка до дзвінка. Наприкінці квітня мама зі мною зв’язалась і повідомила, що вона перебуває на «Азовсталі». Розповідала, що їсть вона раз на добу, води майже нема, купались разом з побратимами раз у тиждень…
Мама до 8 травня мала зі мною зв’язок. Вона ніколи не казала, як їй важко, морально або фізично. Ми разом чекали, що їх виведуть з бункерів, я їй обіцяла, що, коли вона вийде, ми усі будемо разом, вона дуже хотіла, щоб я народила онука і дуже його чекала. Також мама закликала берегти себе, бабусю, ніколи не здаватись й завжди залишатись сильною. Але 8 травня з нею перервався зв’язок вдруге і назавжди…
Я у паніці почала телефонувати за номером 1648 до НІБ, вернулась до поліції, де здала ДНК. У НІБ повідомили, що мама у полоні, що таке прізвище є. І я почала пошуки. Я цілими днями сиділа в соцмережах, дивилась фото, шукала серед полонених і загиблих. Але безрезультатно. Я знайшла адреси СБУ, Червоного Хреста, Уповноваженого з питань полонених, ГУР, а також представників ЗМІ, де давала інтерв’ю. Писала нашим бійцям, які вийшли з полону. Я їздила до Києва, але в інстанціях чула одне — вона в полоні. У Кривому Розі я неодноразово брала участь у мітингах щодо наших полонених з військової частини 3011, де розповідала про матір. За увесь час пошуків я вдячна своєму чоловікові і його батькам, також людям, які допомагали знайти маму.
— Як вам вдалось розшукати її?
— Напередодні 8 березня мені зателефонували й повідомили, що по ДНК є збіг і це точно вона. На жаль, я почула страшні подробиці, як вона згоріла у бункері, що залишились кістки… Для мене це було потрясінням, тому що я до останнього вірила, що знайду маму живою.
9 березня ми її поховали. Вона покоїться поряд із коханим чоловіком. У нас був кіт, британець, звали Міша. Мама його дуже любила, і після татової смерті він був для неї маленьким згусточком енергії. На жаль, на початку війни він чекав на неї у коридорі, майже не їв і на початку березня 2022 року помер… Зараз мені дуже не вистачає батьків. Вірю, на небесах вони нарешті разом й тепер є моїми янголами-охоронцями.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
