Художниця Євгенія Гапчинська до початку широкомасштабного вторгнення мешкала у своєму домі в Макарівському районі. Зараз будинок розорений, її чоловік захищає країну в ЗСУ, а сама Євгенія була вимушена звернутися до психолога, щоб знайти в собі сили повернутися до роботи.
Зміст
Про допомогу
Про дім
Про різницю між народами
Про пророчу картину
Про чоловіка
Про думки та мрії
Багато років художниця Євгенія Гапчинська – постачальниця щастя, як вона сама себе називає – створює свої картини в затишній майстерні в центрі Києва. Але зараз майстерня стала ще й домівкою для неї та її сина, бо їхній будинок понівечили та розграбували російські загарбники.
Чоловік Євгенії став на захист батьківщини зі зброєю в руках від перших днів широкомасштабного вторгнення. Заміський будинок відразу став небезпечним місцем, і Євгенії довелося тікати з чотирирічним сином до Києва, де на них вже чекала донька Анастасія. Початок війни родина провела в столиці. В ті дні було по одинадцять сирен на добу, магазини були зачинені. Гнітюча тиша лякала не менше за сирени. Поступово виїжджали сусіди, які заходили прощатися. Коли всі вони поїхали, Євгенія почала шукати прихистку в безпечнішому місці. Десятого березня вони втрьох поїхали евакуаційним потягом до Львова. Грошей у сім’ї не було: все залишилося в сейфі пограбованого будинку. Через Польщу Євгенія з дітьми поїхала до Німеччини. Спали на вокзалі просто на платформі. Найважче було не налякати молодшу дитину сльозами. Син дуже сумував за татом і не розумів, що відбувається. У травні вони всі вже повернулися додому. За словами Євгенії, своє повернення вона запам’ятає назавжди:
“Я б впала і лежала, і вдихала б оце повітря нашого залізничного вокзалу”.
Але психологічна травма була настільки глибокою, що до червня Євгенія не бралася за пензлі. Щоб повернутися до роботи, їй знадобилася допомога психолога. Вже більше місяця художниця працює.
“Хай живе життя, і ми будемо жити”, – каже художниця, яка прийшла до студії “Сніданку”, щоб поговорити про війну, про життя та про свої картини.
Про допомогу
В житті Євгенії так сталося, що з усіх знайомих допомогу запропонував лише Юрій Горбунов. Решта запитували, як справи, та після розповіді про пограбований будинок і чоловіка, який у ЗСУ, намагалися закінчити розмову. А допомога художниці була дійсно потрібна. Юрій допоміг Євгенії знайти психолога, і за кілька зустрічей їй стало значно легше.
Про дім
Євгенія – з Харкова, її рідну домівку зараз активно обстрілюють. Наразі невідомо, чи є ще будинок, чи ні. В будинку родини в Макарівському районі зараз жити не можна, але художниця збирає гроші, щоб восени зробити дах і замінити вікна. Страшної травми Євгенії завдало руйнування будинку, який вона з такою любов’ю будувала: “Я там кути зубною щіткою чистила, а там, як сатана пронісся: від цього стигне в жилах кров, ” – каже Євгенія. Вона вила, просто голосила від болю та відчаю.
Про різницю між народами
Українці – це ті, хто прибирають, вигадують, мріють, втілюють мрії в життя, ми всі створені для того, щоб створювати щось. Росіяни ж народжені для того, щоб руйнувати, брехати, красти, псувати. “Вони насрали всім повні унітази, – дивується Євгенія, – вони чи не вміють їх змивати, чи я не знаю”.
Про пророчу картину
Цю картину художниця привезла до галереї 23 лютого. Вона була створена ще до початку широкомасштабного нападу. Чоловік, який у родині займається поліграфією, просив художницю не робити жовтий фон, що дуже важко друкується. Та так вже сталося. Це було передчуття: дівчинка з гілочкою захищає себе і світ від страшних звірів.
Гапчинській близькою є думка про те, що всі українці – то лелеки, вони повертаються додому, незважаючи на те, чи є війна, чи вже немає. Бо їм треба повернутися додому і продовжувати працювати та плекати мрії.
Про чоловіка
Євгенія вже відчуває наближення перемоги, відчуває, що все це не дарма. Її чоловік схуднув на 15 кг та втратив 6 зубів, але він налаштований оптимістично. Він займає дуже активну громадянську позицію, пройшов АТО, і зараз він теж на тому місці, де вважає бути за потрібне – він кулеметник.
Малий дуже сумує за татом, він розуміє, що відбувається. Євгенія не приховує від дитини правду про війну.
Про думки та мрії
“Це моє місто, мій дім, мій город і сад, це ви – тварюки, йдіть!” – каже Євгенія, яка відрізала волосся, бо хотілося “дихати всією поверхнею”, почати все з початку, і яка має намір продовжувати дарувати щастя.
Зараз Женя готується розпочати робити ілюстрації до українських дитячих казок. Вона каже: “Які красиві наші хлопці, ви бачили, які красиві, в кожному сюжеті, наші воїни, які ж вони красиві!”
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
