Болить серце. Важко дихати. Плачу. Выпила ліки. Але не діють. Я не засну. Звикла спати 2 год на добу. Це стрес.
Чому?! Чоловік вигнав з дому.
Вночі.
Просто втомився від мене.
Це його квартира. Мені нікуди йти.
Я бомж.
Є житло. У моїй власності. Але не можу там жити. Там живе моя мама з вітчимом.
Мій брат.
Я не можу туди йти.
Нав, язуватись їм себе.
Так. Формально це все моє. Вони просто там прописані.
І що?
Мама старенька та хвора. Має проблеми з серцем. Зоб. Нового чоловіка.
Нащо буду втручатись в їх життя.
Брат після розлучення оселився там. Захопив мої дві кімнати. Закрив на ключ. Я не маю туди доступу.
І ось сьогодні прийшов мій законний чоловік з роботи. І вигнав мене. Просто був не в настрої. Я на вулиці.
Йшла з думкою, що більше так не буду жити.
Що це все не про мене і на зі мною. Я не взяла речі. Одяг. Схопила телефон тільки. Сумку. Куртку. Шапку.
Мені було боляче й соромно. Що я бомж. Що не маю куди йти. Що не можу нікому розповісти про це все.
Про 20 років психологічного й фізичного насильства.
Про безвихідь. Про страх. Про біль.
Я жертва.
Ніколи не казала нікому що він мене б, є. Виганяє. Принижує.
Що боюсь його.
Що не можу бачити.
Що плачу днями й ночами.
Я бомж. І сьогодні помру.
Так буде краще.
Боюсь комусь говорити про це.
4.47 год ранку. Ще трохи. Прожити б ще годину. Сон і спокій.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
