Він народився в Яблуньці на Івано-Франківщині. Був учасником АТО/ООС. Упродовж восьми років захищав нашу землю. Казав, що іншої такої немає.
У 2014 році Сергій Матищак добровольцем пішов боронити Україну. І навіть коли вже був на Луганщині, рідним не казав про це. Розповідав, що працює в Києві, пише ПІК із посиланням на Ukrayina.pl.
“Напевно, не хотів, щоб ми хвилювалися. Та згодом братам сказав, що воює, — розповідає Христина Гуменюк, сестра загиблого героя. — А потім ми довідалися, що Сергій — ще й снайпер. Він був в “Айдарі” і брав участь у найзапекліших боях. Вийшов з Іловайського котла, витягував поранених біля Щастя, захищав Донецький аеропорт. Мав поранення у голову та стегно… Вийшов з Іловайського котла, витягував поранених біля Щастя, захищав Донецький аеропорт. Мав поранення у голову та стегно… Потім підписав контракт із ЗСУ і постійно його продовжував. Служив у розвідувальному батальйоні, а віднедавна — у 109-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади”.
“У 2014 році я Сергієві дав позивний — “Хлопчик”, і снайперку теж випросив, — розповідає Стас Циган, побратим. — Ми були разом на 32-му блокпості (прозваному “долиною смерті”. — Авт.). “Хлопчик” мене пораненого витягував. Він був справжній…”.
Ще до війни Сергій Матищак закінчив курси охоронця і працював якийсь час за фахом. А коли вже воював, то поміж тим здобував заочно освіту за спеціальністю “фізична терапія, ерготерапія (фізична реабілітація)”.
“Казав, що реабілітологи нам будуть потрібні, — згадує сестра. — Але військовій справі Сергій присвячував найбільше часу. Постійно вдосконалювався. Зрештою сам купив гвинтівку за 3 тисячі доларів. Сергій з дитинства важко працював і не звик до особливого комфорту. Він був підготовлений до життя у важких умовах. Не занепадав духом, коли не було їжі чи зв’язку або доводилося ночувати в окопі, де болото — по коліна”.
Ще на початку повномасштабного вторгнення Сергій Матищак встиг перевезти родину із Сєвєродонецька в Івано-Франківськ.
“Останнім часом Сергій мені постійно казав, що я маю бути сильною і самостійною, — розповідає Юлія Шульженко, вдова. — Усе частіше чула від нього фразу: “Якщо мене не буде…” А ще казав: “Вибач, що я не поруч”. Тепер ці слова для мене звучать по-іншому. Сергій наче щось передчував і вибачався наперед. Щоразу, коли телефонував, просив дати слухавку нашому 5-річному синочкові Ярославу. Під час останньої розмови обіцяв Ярику, що повернеться і розкаже йому на ніч нову казку…”
Побратими кажуть, що Сергій Матищак чекав на цю війну.
“Розумів, що вона неминуча, — розповідає Микола “Кузнєц”, який воював із Сергієм у 2014 — 2015 роках. — Востаннє ми бачилися рік тому. Казав йому, що може багато користі дати, працюючи із молоддю, але побратим рвався у бій. Він — людина, з якої потрібно брати приклад”.
Рідні героя хочуть започаткувати традицію — щороку 21 жовтня, у день його народження, разом із друзями та побратимами ходити на гору, де Сергій Матищак вивішував український прапор.
Download WordPress Themes FreeDownload Premium WordPress Themes FreePremium WordPress Themes DownloadDownload Best WordPress Themes Free Downloaddownload udemy paid course for freedownload coolpad firmwareDownload Best WordPress Themes Free Downloaddownload udemy paid course for free
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
