За інформацією Financial Times, західні країни, зокрема члени ЄС, розглядають можливість запровадження каральних заходів на торгівлю та фінанси з Туреччиною.
Приводом стала друга за місяць зустріч Ердогана з Путіним, та ще й в Сочі, куди турецький президент поїхав особисто. Вона змусила напружитися не лише Україну. Та й краще б Ердоган спершу відвідав Бучу та Ірпінь.
Вже ні для кого не секрет, що Анкара допомагає Москві обходити західні санкції. У Сочі Ердоган із Путіним домовилися про розрахунки за газ у рублях. А минулого тижня The Washington Post повідомляла, що Путін хоче дозволу від Ердогана на купівлю часток у турецьких нафтопереробних заводах. Це б дало змогу Росії обійти західні санкції після того, як нафтове ембарго набуде чинності наприкінці цього року.
І це має стати головним болем у першу чергу для США та ЄС, бо Туреччина – країна-член НАТО й дуже важливий гравець у Чорноморському регіоні. Хоча тут палка в двох кінцях: Туреччина досі блокує вступ Швеції та Фінляндії до НАТО.
У серії публікацій під назвою “Друзі Путіна” ТСН.ua розповідатиме про країни, які в умовах варварської кривавої війни проти Україні допомагають Росії так чи інакше вийти з ізоляції й обходити західні санкції. І в першій частині ми розповімо про Туреччину.
Зрозуміти Ердогана
Візит Ердогана до Путіна в Сочі 5 серпня наробив чимало галасу.
По-перше, за кілька днів до цього сам Ердоган заявив, що Путін запропонував йому співпрацю по безпілотникам Bayraktar. Йшлося начебто про їхнє спільне виробництво в РФ. Хоч потім таку можливість офіційна Анкара заперечила, проте для Києва це питання стало холодним душем.
“Байрактари” у відносинах України з Туреччиною – це не просто ударні дрони, а символ надійної допомоги Анкари у війні з Росією. Тим паче, разом із Ердоганом до Сочі літав і міністр оборони Туреччини, що викликало багато запитань. А з російської сторони в делегації був Кадиров, який, як відомо, відповідає за вербовку найманців у Чечні, яких потім відправляють на війну проти України.
Але вже у понеділок, 8 серпня, посол України в Туреччині Василь Боднар заявив: компанія-виробник бізепілотників Baykar (що, до речі, належить зятю Ердогана) зареєструвалася в Україні й придбала земельну ділянку під будівництво заводу для спільного виробництва “Байрактарів”.
По-друге, ні для кого не секрет, що Ердоган приміряє на себе роль головного миротворця з врегулювання війни Росії проти України. З одного боку, це гра на протиріччях із Заходом, бо, як вже писав ТСН.ua, у Туреччині домінує антизахідна риторика. З іншого боку, Ердоган хоче продемонструвати, що він впливовий гравець у регіоні, особливо на тлі укладеної у Стамбулі зернової угоди із розблокування українських портів. Хоча й вона з підводними каменями, про що докладно писав ТСН.ua.
Разом із тим у розмові з ТСН.ua старша аналітикиня Центру досліджень сучасної Туреччини Євгенія Габер каже, що не називала б Ердогана другом Путіна, як і Туреччину – другом Росії. Опитування громадської думки в Туреччині вказують, що з величезним відривом на питання “хто є другом Туреччини в міжнародній політиці” є відповідь “у Туреччини немає друзів”.
“Що треба Росії? Вихід із міжнародної ізоляції, канал для комунікації із Заходом та Україною, ерозія санкційного режиму, можливість здійснення банківських операцій та робити вигляд для росіян, що з Росією говорять не лише колишні корупційні європейські політики (наприклад ексканцлер Німеччини Шредер – ред.), а й лідер країни-члена НАТО. Що треба Туреччині? Гроші. Економічна ситуація там зараз вкрай складна: високі рівні інфляції, обмежені доларові резерви, курс ліри не найкращий, м’яко кажучи, і все це напередодні виборів 2023 року”, – пояснює Євгенія Габер.
Що у сторін у рукаві
Тобто, у Туреччини та Росії є інтереси, які зараз можна реалізувати за рахунок одне одного, паралельно маючи вагомі важелі тиску одне на одного. Офіційна статистика Туреччини каже, що річна інфляція в країні сягнула рекордних показників – майже 80%. Експерти ж кажуть, що реальна інфляція набагато вища. Хоча, за даними Bloomberg, минулого тижня міжнародні резерви Туреччини зросли на $3 млрд.
Видання стверджує, що гроші міг переказати “Росатом” на будівництво АЕС “Аккую”, яка, за словами Євгенії Габер, є брендовим проєктом для Ердогана (там вироблятиметься 10% електроенергії) й важелем тиску Путіна на нього. Про будівництво цієї АЕС Москва та Анкара домовилися ще 2010 року. Росія, як і в інших країнах, будує такі станції власним коштом. Туреччині було обіцяно $22 млрд. Проте перші чи-то $3 млрд, чи-то $5 млрд (цифри в ЗМІ різняться) Росія перерахувала лише зараз, на шостому місяці повномасштабної війни проти України. Чи не дивно?
Ще більш дивним є те, як Туреччина та Захід в цілому заплющують очі на цинічний ядерний тероризм, до якого вдається Путін. І справа тут не в ядерному арсеналі, який має Москва. В інтерв’ю ТСН.ua посол України в Японії Сергій Корсунський вказував на те, як “Росатом” за свої гроші будує АЕС в Єгипті. А далі кремлівські емісари поїхали до Нігерії, Ефіопії, Замбії та М’янми. А все це ядерні технології, десятиліття прив’язки до Росії та нескінченний ядерний шантаж. Так само як і з Запорізькою АЕС, яку окупанти замінували й вже погрожують підірвати.
Які ще важелі тиску Путін має на Ердогана? За словами Євгенії Габер, Туреччині потрібні безперебійні поставки енергоресурсів. А враховуючи те, що майже 50% надходжень газу йде саме з Росії, газовий шантаж Москви діє не лише на ЄС, а й на Туреччину. Є й питання Сирії. Туреччині треба проводити хоча б обмежену, але транскордонну операцію в Сирії проти курдських терористів, на що треба хоча б неофіційна згода Путіна.
А які ж важелі тиску має Ердоган на Путіна? Ну, крім того, що Туреччина – це друга за потужністю армія в НАТО й країна, яка контролює Босфор і Дарданелли. Тут можна сказати про один вагомий вплив – це Південний Кавказ, який продовжує втрачати Росія, й чим активно користується Азербайджан за показової підтримки Туреччини.
Мова про Нагірний Карабах, де минулого тижня поновилися бойові дії після підписаної восени 2020 року тристоронньої угоди між Вірменією, Азербайджаном та Росією, яка мала покласти край другій 44-денній війні. Боротьба точиться за Лачинський коридор – дорога, яку контролюють російські військові- “миротворці” (за угодою від 2020 року їх там має бути 2 тис., проте, можливо, Росія перекинула їх на війну проти України), що пов’язує Карабах із Вірменією.
За результатами військових зіткнень минулого тижня під контроль Азербайджану перейшла низка стратегічних висот, які дозволяють контролювати Лачинський коридор. І тут постає питання: а де є власне були російські військові, які мають допомагати Вірменії – союзнику по ОДКБ? Питання дуже риторичне, хоч чергове військове протистояння за Карабах ще далеке до завершення.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
