Сім років тому вийшла заміж за коханого чоловіка. Живемо у Львові. У нас повне порозуміння, маленька дочка, 9 місяців. Але приїхала рідня Станіслава з Сумщини. Вони вважають, що ми повинні утримувати їх усіх, 7 чоловік, і шукати житло і роботу не збираються.
Сім років тому вийшла заміж за коханого чоловіка. Живемо у Львові. У нас повне порозуміння, абсолютна ідилія у стосунках, маленька дочка, 9 місяців. Але приїхала рідня Станіслава. Вони вважають, що ми повинні утримувати їх усіх.
У Станіслава є мати, моя свекруха Марина Степанівна. Їй 65 років. Має лише мінімальну пенсію, бо стаж роботи – 0 років. Бо працювати – не царська справа. Утримувала весь час раніше сестру Стаса Поліну. Їй 40 років, абсолютно здорова, 4 дітей віком від 7 до 18 років від різних чоловіків. Жодного чоловіка у Поліни не було. Отримує допомогу на дітей. Стажу роботи немає. Ще є брат – 45 років. Стажу роботи теж офіційно немає. Неофіційно працював, але звільнили за любов до хильнути і тепер сидить удома.
І ось вони тепер всі у нас! Приїхали з Сумщини. У трикімнатній квартирі, та все ж нас дуже багато, у квартирі жодного спокійного куточка. Відмовити ми їм не могли, але думали, що вони згодом почнуть шукати роботу і забезпечувати себе. Але ніхто цього робити не збирається, хоч уже минуло три тижні.
Я повинна їх усіх обслуговувати. У чоловіка свій бізнес, я працювала з гарною зарплатою, але зараз у декреті, ні часу зайвого, ні грошей немає.
У Станіслава впав дохід, і допомагати його рідні ми не можемо. Самим ледве вистачає на все. Я планую вийти на роботу через місяць на частину ставки. Чоловік теж намагається налагодити свої справи, але зараз це дуже складно.
А з боку його рідні полилося таке, що розповісти соромно! Ми скупі, ми погані, ми чорну ікру їмо, а вони хлібом перебиваються. Діти сестри ніяких розваг в житті не бачили, а я дочку в басейн приватний вожу для немовлят за купу грошей. А я вожу, поки можливість є! Завта і цього може не бути.
При цьому із дитиною ніхто з них жодного разу не запропонував допомогти. Хоч півгодини з дитиною посидіти. Ні! Більше того, свекруха внучку свою бачила аж один раз за весь цей час, до того, як вони оце у нас всі опинилися. І ні брязкальця, ні соски не подарувала.
Коли це озвучую, Станіслав супиться. А як мені бути? Спихнути донечку на няню і йти працювати на благо свекрухи та дітей сестри чоловіка? І при цьому не обурюватись? Прикро і хочеться справедливості. Просто вимовилася, дякую. Зараз всім важко, розумію. Але мене не влаштовує, що вони у нашій спільній зі Стасом квартирі всім табором оселилися і думати ні про що не хочуть.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
