Прокинулась від різкого болю в животі. Так ніби щось крутить всередині, терпне. То все через нерви, подумала, й навшпиньки, щоб не розбудити маля, попрямувала до кухні.
Як я взагалі опинилася у цій ситуації? – подумки питала себе, заварюючи заспокійливий чай.
Вступити в аспірантуру колись здавалося мудрим рішенням. Дослідження, конференції, розвиток освіти – тут не схибиш. Але чому обрала тему, про яку ні слова українською? Чому так довго писала? – картала себе. Може, все могло бути по-іншому?
Спершись об стіну, насолоджувалась тишею й мимоволі згадувала, як днями просиджувала у бібліотеках Віденського університету, щоби знайти літературу, як детально розбирала тексти німецькою, щоби змогти якісно їх перекласти, як боролася зі страхом виступати на конференціях у Празі, Відні, Монреалі. Як відмовлялася від інших проєктів, подорожей чи зустрічей з друзями, щоб присвятити себе саме дослідженню.
Вісім років – і 311 сторінок дисертації з додатками лежать на столі. Тепер лише захист, раділа спершу. Проте відтоді, як відмовилися заплатити експертам хабар, процес цього захисту перетворили на пекло.
Певно, таки не пропустять, зізналась собі. Напруга зростала.
***
В Україні для того, щоби отримати науковий ступінь, потрібно звернутися до спеціалізованої вченої ради: подати документи, пройти етапи бюрократичної процедури, і, власне, відбути публічний захист.
Оплата роботи ради неврегульована, тож усі витрати, пов’язані з її роботою, несе – не університет, міністерство чи державний фонд, а здебільшого аспірант чи аспірантка.
Це розчаровує, адже коли моїм колегам за кордоном навпаки доплачують за захист, в Україні дисертант має сам витратити на це кілька тисяч доларів.
Це перший етап знецінення – адже розумієш, що робота, в яку автор чи авторка вклали частину життя, нікому не потрібна. Ні держава, ні університет не зацікавленні в тому, щоб підтримати дослідника чи дослідницю й мотивувати їх залишатись у науці.
Коли я обирала раду для захисту, мала невеликий вибір. В Україні за моєю спеціальністю залишилося всього дві. І там, і там треба платити – офіційно чи ні.
Я ж хотіла захиститися чесно, не розпихаючи конверти по кишенях. Тому обрала раду в приватному університеті. Чула добрі відгуки про неї – через те, що “прозоріша”. Платиш офіційний внесок в касу – і вже нічого тебе не хвилює. Вирішила спробувати.
Після 15 травня 2021 року спеціалізовані вчені ради в Україні розформують. Міністерство освіти і науки скасувало стару систему, але ще не сформувало нову.
Для тих, хто не встигає захиститись, перспективи химерні, адже невідомо коли затвердять нову процедуру. 15 травня, запам’ятайте. Але перед тим іще дев’ять кіл.
1. Коло бюрократії
Коли я вперше побачила список документів, які треба надіслати до спеціалізованої вченої ради, то округлила очі.
16 пунктів. Серйозно?
Чимало людей в університеті люб’язно допомагали мені збирати ці папери, але людяність працівників не скасовує масштабу бюрократії.
Найголовнішим серед усіх документів є висновок про наукову і практичну цінність дисертації. Це, по суті, “зелене світло” на захист.
Аспірант має розшифрувати те, що було сказано на розширеному засіданні кафедри й оформити згідно з вимогами: слухали те-то, дисертантці запитання поставили такі-то, ухвалили те-то. Загалом двадцять сторінок тексту.
І ТАКЕ Є: В Україну за дисертацією, або про експорт академічного плагіату
І “найприємніше”: документ має підписати не лише секретар і голова засідання, завідувач кафедри, а й декан. Чотири підписи. І ці підписи має підтвердити вчений секретар, тобто п’ять. Але цього недостатньо – потрібен ще підпис проректора. Шість підписів. Їх треба зібрати в умовах карантину, коли все онлайн.
Місяць вистоювань, вичікувань, випрошувань – усе з ввічливою усмішкою на обличчі – й грубенька папка готова. Після сканування, гору паперів поклала на стіл. Спершу поривалася її спалити, але від задуму швидко відмовилась. Мало часу – оголошення про захист слід подати в міністерство до 10 березня.
Отже, січень. Відсилаю грубу папку кур’єром в інший кінець країни. Видихаю. Вертаючись з пошти, підстрибую від радощів – наймарудніший етап позаду.
Але, як у горах, ця радість виявилась лише оманливим горизонтом. Усе ще попереду.
***
– Світлано Василівно, доброго дня! Все добре з документами? – дзвоню до вченої секретарки. В неї така чудова українська, що я просто милуюсь.
– Ой ні, Олесю, недобре, – чую скрушне зітхання на тому боці.
– Що не так?
– Ну, по-перше, копія паспорта. Копія кольорова, а мені потрібна чорно-біла.
Далі: відгук наукового керівника підписаний вченим секретарем, але там має бути печатка відділу кадрів.
І ваш висновок про дисертацію. Я думаю: що ж це він такий тоненький? Не можна друкувати по обидва боки сторінки. Кожен аркуш має бути роздрукований окремо.
Крім того, у вас написано, що дослідження відповідає вимогам “Порядку присудження наукових ступенів”, але треба вказати, що саме пункту 9, 11, 13 та 14. І ще ряд неточностей.
Мовчанка.
Коли я обирала раду для захисту, мала невеликий вибір. В Україні за моєю спеціальністю залишилося всього дві. І там, і там треба платити – офіційно чи ні.
Я ж хотіла захиститися чесно, не розпихаючи конверти по кишенях. Тому обрала раду в приватному університеті. Чула добрі відгуки про неї – через те, що “прозоріша”. Платиш офіційний внесок в касу – і вже нічого тебе не хвилює. Вирішила спробувати.
Після 15 травня 2021 року спеціалізовані вчені ради в Україні розформують. Міністерство освіти і науки скасувало стару систему, але ще не сформувало нову.
Для тих, хто не встигає захиститись, перспективи химерні, адже невідомо коли затвердять нову процедуру. 15 травня, запам’ятайте. Але перед тим іще дев’ять кіл.
1. Коло бюрократії
Коли я вперше побачила список документів, які треба надіслати до спеціалізованої вченої ради, то округлила очі.
16 пунктів. Серйозно?
Чимало людей в університеті люб’язно допомагали мені збирати ці папери, але людяність працівників не скасовує масштабу бюрократії.
Найголовнішим серед усіх документів є висновок про наукову і практичну цінність дисертації. Це, по суті, “зелене світло” на захист.
Аспірант має розшифрувати те, що було сказано на розширеному засіданні кафедри й оформити згідно з вимогами: слухали те-то, дисертантці запитання поставили такі-то, ухвалили те-то. Загалом двадцять сторінок тексту.
І ТАКЕ Є: В Україну за дисертацією, або про експорт академічного плагіату
І “найприємніше”: документ має підписати не лише секретар і голова засідання, завідувач кафедри, а й декан. Чотири підписи. І ці підписи має підтвердити вчений секретар, тобто п’ять. Але цього недостатньо – потрібен ще підпис проректора. Шість підписів. Їх треба зібрати в умовах карантину, коли все онлайн.
Місяць вистоювань, вичікувань, випрошувань – усе з ввічливою усмішкою на обличчі – й грубенька папка готова. Після сканування, гору паперів поклала на стіл. Спершу поривалася її спалити, але від задуму швидко відмовилась. Мало часу – оголошення про захист слід подати в міністерство до 10 березня.
Отже, січень. Відсилаю грубу папку кур’єром в інший кінець країни. Видихаю. Вертаючись з пошти, підстрибую від радощів – наймарудніший етап позаду.
Але, як у горах, ця радість виявилась лише оманливим горизонтом. Усе ще попереду.
***
– Світлано Василівно, доброго дня! Все добре з документами? – дзвоню до вченої секретарки. В неї така чудова українська, що я просто милуюсь.
– Ой ні, Олесю, недобре, – чую скрушне зітхання на тому боці.
– Що не так?
– Ну, по-перше, копія паспорта. Копія кольорова, а мені потрібна чорно-біла.
Далі: відгук наукового керівника підписаний вченим секретарем, але там має бути печатка відділу кадрів.
І ваш висновок про дисертацію. Я думаю: що ж це він такий тоненький? Не можна друкувати по обидва боки сторінки. Кожен аркуш має бути роздрукований окремо.
Крім того, у вас написано, що дослідження відповідає вимогам “Порядку присудження наукових ступенів”, але треба вказати, що саме пункту 9, 11, 13 та 14. І ще ряд неточностей.
Мовчанка.
Мені трохи сивіє волосся від думки, що 244 позиції у моєму списку літератури треба переробити. Може, я б дійсно її попросила? Пізніше.
“Я наразі передам голові ради автореферат і дисертацію, – пише мені вчена секретарка. – Якщо він дасть добро, то зробимо повідомлення про захист. Це головне. Паралельно призначимо трьох експертів із членів ради, яким я розішлю вашу роботу для експертизи”.
Того ж дня, 9 лютого, формуємо зразок оголошення про захист. До дедлайну його подання в міністерство залишається ще цілий місяць.
10 лютого від голови ради є “добро”. Буде оголошення. Я саме роблю сніданок, і ця звістка мене так підбадьорює, що аж млинці замішуються швидше. Ще трохи.
***
Дзвінок того ж дня:
– Олесю, ми призначили вам експертів, – радісно повідомляє Світлана Василівна. І я теж мимоволі радію.
– Віктор Ризанчук, Любов Гономаренко і Василина Ховпак, – перелічує.
– О, Віктор Ризанчука я знаю. Він у мене колись викладав. Я саме їду на факультет, то запитаю коли йому роботу занести.
Дорожній шум, підстрибування на ямах, дитина на грудях – момент хаотичний і піднесений. Я намагаюся вловити слова зі слухавки, бо гамір із вулиці не дає зосередитись.
– Так, Олесю, зайдіть до нього. І не забудьте 100 доларів у текст дисертації покласти, щоб потім не було питань, – докочується до мене фраза.
Я слухаю, але слова розповзаються, відчуваю пришвидшений пульс.
– Ви пропонуєте заплатити мені хабар? – питаю спантеличено. – Я ж плачу офіційний внесок. Я не можу платити хабар.
Не можу.
А окрім офіційних 18300 гривень в касу, треба заплатити по 100 доларів трьом експертам. З двома опонентами домовлятись окремо. Якщо пощастить, опонент може й безкоштовно написати відгук, але зазвичай це коштує 300 доларів.
3500 гривень за редагування дисертації, 3000 гривень за розсилку автореферату, логістичні витрати. Фуршет на двадцять людей.
У підсумку плюс-мінус 3 тисячі доларів, а це 83 тисячі гривень. Чіткого кошторису немає.
Знайома аспірантка сказала, що витрати можуть сягати й 5 тисяч доларів.
3. Коло безкарності
Ходжу люта кілька годин. Не маю сили на виважені бесіди. Але дзвоню. Й не підозрюю, як ці десять хвилин змінять тон подій.
– Ви озвучили мені про офіційні-неофіційні витрати, Олесю, – Світлана Василівна таки підіймає слухавку. – Хочу сказати, що буде ще маса неофіційних витрат. Як із ними бути?
У нас своя система, за якою ми давно працюємо. Я вперше чую такі висловлювання. Це для мене неприйнятно.
– Я розумію, що робота вченої ради – це великий обсяг роботи, – спокійно починаю я. – Я розумію, що робота експертів та опонентів має бути оплачена. З цим я цілком згідна. Я заплачу і офіційний внесок 17 тисяч, про який ви згадували, і…
– 18300.
– 18300. І все, що є офіційними витратами. Якщо я можу оплатити роботу експертів офіційно…
– Ви не можете оплатити їх офіційно. Як ви їх офіційно оплатите? Немає такої графи витрат, Олесю.
– Ви мені пропонували дати сто доларів у дисертації. Яка тоді цінність цієї роботи, якщо я захищатиму її через хабар?
– Це не хабар. Це усталена робота, яка ведеться не один рік. Усі спеціалізовані вчені ради працюють за таким принципом. Я маю свої принципи, ви маєте свої принципи. Я не хочу витрачати свої нерви, доводячи вам щось. Якщо вас не влаштовує ця ситуація, не працюймо разом. Та й усе.
– Я можу оплатити роботу ради через касу університету. Якщо просто збільшити цю суму з 18 тисяч на…
– Не можна. Як ви будете оплачувати розсилку автореферату? Ви скажете: “Дайте мені чек”. Олесю, я так не працюю.
Давайте ми ваші принципи кудись відхилимо і будемо працювати за принципом, за яким працюємо ми. Тому що до чужого монастиря не ходять зі своїм уставом. Або ви граєте за нашими правилами, або ми не співпрацюємо.
– Ви розумієте, що це неоподаткований дохід? Це, зрештою, кримінальна відповідальність.
– Так. Так, – спокійно й виважено каже Світлана Василівна.
– Ви розумієте, що наша розмова записана і ви можете бути публічно висвітлені у цьому процесі? – гарячкую я. Досвід у таких справах у мене мінімальний, тож я й не підозрюю, що роблю фатальну помилку.
– Звісно, Лесю, ми все це розуміємо.
– Я це висвітлюватиму, – не здаюсь я.
– Ви мені погрожуєте? – запитує.
– Я лише кажу, що це кримінальна відповідальність. Можливо, ви не знали цього раніше.
– Я розумію. Я озвучила це питання голові ради й заступниці голови ради. Я не знаю, як мені далі з вами комунікувати.
Нагадую, що яка б сума не була – все офіційно оплачу.
– От ми замовляємо фуршети. Як із ними?
– Світлано Василівно, вибачте, будь ласка, але у світі пандемія. Як ми можемо робити заходи, збираючи велику кількість людей? Це суперечить постановам Міністерства охорони здоров’я.
– Де ви бачили велику кількість людей? До 20 осіб.
– Це прописано в протоколі, що дисертант має виставляти фуршет?
– Такі правила.
– Які правила? Де вони прописані?
– Наші внутрішні правила. Мене дивують такі запитання. Скільки ми років працюємо, такого ще не було…
– Світлано Василівно, я хочу захиститись чесно. Подумайте, будь ласка, як можна оплатити роботу ради офіційно.
– Олесю, я не буду думати. Я не знаю як. Як це офіційно? Думати про те, як офіційно переказувати ці кошти, – не входить у мої обов’язки.
– Можливо, я зможу поговорити на цю тему з головою вченої ради?
– Звісно, можете. Чого ж не можете.
4. Коло брехні
Якби я працювала у розслідувальній журналістиці, то знала б найважливіше правило: не говорити про запис розмови. Відтоді, як це озвучила, всі довкола нічого не знають і вперше чують.
Дзвоню до голови ради – Олега Васильовича Погуславського. Дякую, що прийняли документи. Пояснюю, що ціную роботу спецради. Пропоную проговорити фінансові справи, щоб обійшлось без непорозумінь.
– Чесно кажучи, я ніколи не займався питанням фінансів, – відмовкою починає Олег Васильович. – Цим займається секретар і тут я нічим допомогти не можу. І не буду.
Я з вами згідний, що це неправильно. Але там є багато різних “але”. В першу чергу мені не сподобалося, що ви погрожували Світлані Василівні.
– Я не погрожувала. Просто інформувала.
– Якщо йдеться про записування, то приїжджайте сюди і будемо говорити очі в очі.
– Тут ідеться не про погрози. Але якщо мені в розмові озвучують, що потрібно заплатити хабар…
– Я зрозумів вашу пісню. Але не збагну, чим я можу тут допомогти?
– Можливо, ви могли б врегулювати це. Можна ж провести оплату через касу університету?
– Розумієте, це приватний університет. Як вам пояснити… Якщо б ми говорили по “зуму” і перед вами було відео, я міг би показати фігуру з трьох пальців – що з того маю я. Те, що університет придумав оцю цифру за захист… Повірте, ми маємо з цього пів копійки. У мене прописано 25 годин на місяць. Це взагалі смішно. Бог з ним, я не про те. Яка там сума?
– 18300 гривень.
– Скажу чесно, я не знаю, чому ця цифра така велика. Це справи університету. Університет заробляє таким чином гроші. Хоча, з іншого боку, десь є дорожче.
– Можливо, ви знаєте, що входить у цю суму?
– Я поняття не маю. І ніколи не мав. Мене також цікавить, як формується ця сума і куди гроші йдуть. Є власник університету. Ясна річ, що вони десь там розбігаються. Але я не можу вам нічого сказати з цього приводу.
На моє прохання поради Олег Васильович каже, що спробує все з’ясувати. І додає:
– Розумієте, я займаюся питаннями науковими. Всі питання технічні мене, слава Богу, обходять. А дівчатам випадає… Я нікого не засуджую. Питання в системі, яку, звісно, треба ламати. Треба змінювати. Не знаю, як воно буде. Коротше кажучи, передзвоніть завтра.
***
– Можна все оплатити через касу, – Олег Васильович ділиться новинами наступного дня. – Але це коштуватиме набагато дорожче. Треба зв’язатися із секретарем.
Допитуюся, чому дорожче, адже це ті ж послуги, що й раніше.
– Я розповідаю те, що дізнався, – не має відповіді голова ради. – Вам простіше або знайти іншу раду, або погодитись на такі умови. Захист коштує 18300. Але це тільки сам процес захисту.
– А які ще є витрати?
– Це не зі мною вирішувати. Я вам розказав те, що розказав. Далі зв’язуйтесь із секретарем.
5. Коло байдужості
Після нашої розмови Світлана Василівна жодного разу не відповіла на мій дзвінок. Натомість написала, що експерти не можуть взятися за роботу без довідки про перевірку на антиплагіат.
“Зверніть увагу: там, де виявиться понад 1% збігів, треба буде написати пояснювальну записку, де ви поясните, чому так сталося, – наголосила секретарка. – Але почнемо з самої перевірки. Чекаємо на її результат”.
В університеті є спеціальний відділ, який за допомогою програми Unicheck аналізує текст. У мене вийшло 1,04% схожості. Зі збігами в назвах книжок. Ну нехай.
Відсилаю й не отримую відповіді. Немає відповіді і на лист про оплату, де прошу вказати суми, резквізити й терміни, коли проплатити.
Минає день, другий, третій. 17 лютого. До дедлайну подання оголошення залишається три тижні.
Дзвоню голові ради й пояснюю: вчена секретарка не бере слухавку, не відповідає на листи.
– Її нема на роботі. Вона чи прихворіла, чи щось таке.
– Як мені дізнатися чи експерти читають роботу? Чи подали оголошення?
– Яке оголошення? Експерти ще ж дивляться. Вам не надіслали?
– Не надіслали.
Пригадуєте, “добро” на оголошення було – ще тиждень тому.
– Це зі Світланою говоріть. Я не знаю, яка там процедура.
– Я не можу з нею зв’язатися.
– Пишіть тоді на електронку.
6. Коло розпачу
Чекаю. Що б не робила, все одно поглядаю на екран, чи не прийшло, бува, яке сповіщення. Повітря стає важким, свинцевим. Я ж потрохи розумію, що це кінець.
Мене системно ігнорують і, певно, пальцем не поворухнуть, аби процес просунувся далі. А чого я чекала?
Годинник цокає, я ходжу з кімнати в кімнату. Роздумую. Може, треба було заплатити? Іншого шляху, вочевидь, нема. Це ж, певно, через те, що в людей зарплати низькі. А їм же сім’ї годувати, так? Але чому тоді не йдуть на іншу роботу? Це система винна, чи кожне коліщатко у ній?
Весь цей час я непохитно трималась, але сьогодні щось змінилось. Клубок емоцій у грудях тисне, не дає дихати. Я відчула, що більше не можу. Шукаючи опори, повільно сповзла на диван. З очей покотилися сльози.
– Ей, ти чого плачеш? – запитався чоловік. – Усе ж робиш правильно.
– Розумієш, – намагалась щось сказати тремким голосом, – я стільки в це вклала. Ти подумай: вступні іспити, папери, всі ці семінари та лекції, семестри психології та педагогіки, кандидатські іспити, тисячі, тисячі годин роботи, конференції, статті.
Я пригадую, як писала це по ночах, не даючи собі відпочити. Вісім років роботи. Якби я відмовилася від цього на другому курсі, третьому… Але зараз? Коли я пройшла 99,9% шляху?
Це нікому не потрібно, розумієш. Ні-ко-му, – у розпачі пояснювала чоловікові. – Я, ідіотка, не розуміла цього раніше.
– Якщо глянути реалістично, то так – це нікому непотрібно, – визнав він.
Голоси стишилися.
Розчервоніла від плачу провалилась у сон.
Ну нехай. Це досвід. Може, так мало статись?
“Доброго дня! Коли в мене буде кошторис, я надішлю, – озвалась наступного дня секретарка. Від несподіванки я прочитала короткий мейл кілька разів. – Віктор Васильович Ризанчук цікавився вчора, чому досі йому не надана на експертизу робота. У мене відповіді на це питання не було”.
Тобто експерти читають? Є шанс?
Виявилося, що в моїй адресі припустилися помилки й мені повідомлення не прийшло. Випадково, звісно.
Побігла дзвонити Віктору Васильовичу. Він не дружить із комп’ютером, казала секретарка, тож треба занести йому паперову роботу.
Піднімає слухавку, але якраз у трамваї, тож зле чути. Отже, не їздить дорогою машиною. Та й одягнений скромно. Ну які хабарі?
Цікавлюсь, коли можна застати його на факультеті. 12 година.
– Я о 14 маю пару, – відповідає Віктор Васильович. – Приходьте.
– А до котрої?
– Слухайте, це ж вам потрібно, щоб я її прочитав? Мені у раді казали, що вами незадоволені. Ви ж маєте бути зацікавлені, щоб я прочитав, то приходьте.
– Просто я з дитиною, довго збиратись, тому запитала, чи можна прийти після пари.
– Я розумію, що у вас дитина. Але я тут до чого?
– Добре, я буду до 14, – намагаюся стримано відповісти я.
Чоловік сміявся, що я їм кланяюсь. Певно, таки кланяюсь.
Добре, що вдома була пачка паперу, бо ж триста сторінок. Звісно, саме в цей момент принтер не працює як треба. Звісно, саме в цей момент не застібається куртка. Звісно, саме того дня Львів замело снігом, що не пройти й не проїхати.
Десять разів викликаю таксі, але марно. Тож беру дочку в слінг і вирушаю пішки. 13 година.
Ноги вгрузають у сніг, дороги не прочищені, 9 кілограмів моєї Анни на собі відчуваю ще більше. Мете. Дорога здається безкінечною. Боже, та що ж це за трилер?
13.50. Відчиняю двері кафедри.
– Доброго дня. Прошу, – простягаю роботу.
Віктор Васильович обводить мене поглядом – у снігу, зі скуйовдженим волоссям та дитиною, яка, дякувати Богу, мирно спить у переносці.
– Дякую, – відповідає.
18 лютого.
7. Коло знецінення
За тиждень телефоную експертові щодо зустрічі. Віктор Васильович ще читає. Бере мій номер, аби сконтактувати пізніше. Та нагадує:
– Олесю, ви маєте вести себе ґречно скрізь.
Пояснюю, чому так різко зреагувала. Про сто доларів кажу. Про те, що роботу я оплачу, що це не безкоштовно.
– Я не знаю, хто і що вам казав, дитино, – повторює Віктор Васильович. – Але вести себе треба скрізь ґречно.
Пояснює, що роботу читає уважно, тож це потриває:
– Дехто питається: “Ну нащо ти так уважно читаєш?”. А я читаю. У вас чимало такого, що треба доопрацювати.
1 березня. До дедлайну дев’ять днів.
Поки чекаю біля кафедри, читаю роздруковану статтю на дошці оголошень. Із фото впевнено та життєствердно на мене дивиться одягнений у вишиванку Віктор Васильович.
“Очищаймо країну від грязі Москви!” – яскравіє заголовок. У публікації йдеться про позов проти Ірини Фаріон, яку пан Віктор називає “безкорисливою цілеспрямованою захисницею права українців жити і творити”. Гм. На ілюстрації – радянські серпи, які рубають колоски, складені з тризубів.
Дивлюсь на табличку кабінету: “Кафедра радіомовлення та телебачення”. Тема моєї дисертації – “Подорожня антропологія у літературних репортажах Йозефа Рота”. Чому експертну оцінку мого дослідження робить завідувач кафедри радіомовлення та телебачення? Не знаю.
Заходжу.
– Доброго здоров’я, – вітається пан Віктор. – Скажіть, коли і хто рекомендував дисертацію до захисту?
– Передзахист був у червні… – голосом невпевненої студентки відповідаю я.
– Я поставив чітке запитання. Хто рекомендував? – із натиском повторює Віктор Васильович.
Перелічую прізвища.
– Вони читали роботу?
– Так, у мене є відгуки.
– Дивно, та й годі, – констатує Віктор Васильович. – Давайте помаленьку пройдемося по тексту.
Професор перегортає перші сторінки.
– Оце ви пишете у вступі, але це не має бути у вступі, – показує підкреслення олівцем завідувач кафедри.
– Добре, зміню, – погоджуюсь я.
– Далі: ви пишете “розвинуто”, а має бути “набуло дальшого розвитку”.
– Це ж калька з російської, – опоную я.
– Ну, дитино, я перепрошую. Ви є талановита, я прочитав детально ваші додатки з інтерв’ю, хоч вони не мають безпосереднього стосунку до дисертації, я прочитав книжку. Прекрасна книжка. Але є формальні вимоги. Ви що, не бачили жодної дисертації?
– Звісно, що бачила.
– Далі, – не реагує професор. – Треба чіткіше сформулювати мету. Не “принципи жанру”, а “принципи створення жанру”.
– Угу, добре, – киваю я.
– У завданнях двічі вжито “проаналізувати”. Ось це має бути в обґрунтуванні теми, дитино. Я розумію, що ви відома людина і вам ніхто не робить зауваження. Оце має бути в новизні.
– Це і є новизна. Той самий пункт.
– Нє, нє, нє. Це має бути туто, де “вперше зроблено”. Ви пишете, що структура складається з основної частини, висновку, списку джерел. Треба не “основної частини”, а “трьох розділів”.
“Неможливо оминути увагою” – це що за стиль? Хіба це науковий стиль?
– Ви краще знаєте науковий стиль. Як краще написати?
– Ви маєте думати, а не я. Я розумію, що вам не хочеться слухати зауваження.
– Я радо все врахую, – треную витримку я.
– Ви пишете, що репортажі поділяють на такі-то й такі-то. Хто поділяє?
– Я.
– Ви маєте вказати: Іванов, Пупкін, Сидоров.
– А якщо це мій розподіл?
– От історичний репортаж – це репортаж із події?
– Ні, на історичну тематику, коли за допомогою спогадів, документів та інших джерел інформації реконструюємо події.
– Так, – ігнорує відповідь професор і гортає далі сторінки.
– Про “гібридний жанр” ви вже згадували на 30 сторінці. Також ви пишете “критикиня”. То вже так кажуть?
– Так, і на законодавчому рівні ухвалено.
– Я знайшов помилку в номері джерела. Не 73, а 74. “На його думку”. Дуже важливо, щоб було більше ваших думок.
“А як же Іванов, Пупкін і Сидоров?” – роздумую я.
– Багато разів ви вживаєте слова “прикметно” і “цікаво”. Це не по-науковому. Я вже підкреслював, що шаную ваш талант. Літературно-мистецький. І ви на цьому конику робите собі славу.
– Я не роблю собі слави, – заперечую я.
– Ну як? Кажуть: ага, є така дитина, зробила таку книжку, цікаву й важливу. Хіба це не слава?
– Не я її роблю, – не розумію, який це має стосунок до нашої теми.
– От треба ще захистити дисертацію для становища у суспільстві.
– Йдеться про дослідження. Я їздила по архівах, шукала оригінали, я переклала і проаналізувала тексти.
– Цю працю треба подати в такій чашці, як вимагають бюрократи. І тоді буде: вона і мудра, і книжку написала, і ще дисертацію зробила.
Ви, мабуть, не читали роботу після того як зліпили її докупи. Франца Фердинанда у вашій дисертації вбили двічі. Навіщо його вбивати двічі?
Віктор Васильович побачив чимало огріхів, яких не зауважила я. Я десять разів згадала, що Йозеф Рот народився у Бродах, продублювала три цитати, написала висновки до розділів, але без заголовку “Висновки до розділу”, дала забагато біографії.
Треба дякувати професорові, адже він, певно, перший, хто прочитав роботу аж так уважно. Ледь не на кожній сторінці – ремарки.
Віктор Васильович енергійно стукає по столу олівцем.
– “Підсумовуючи, зазначимо…”, “візьмімо до прикладу” – це не науково. “Вхопитись за ідею” – так не можна. Треба по-людськи написати. А оце про міжкультурний діалог взагалі якась “біліберда”. Хіба в Україні є ксенофобія? Прочитайте.
У цей момент мені дзвонить телефон і на ньому висвітлюється ім’я наукового керівника.
– Ви все записали, що ми говоримо? – строго запитує Віктор Васильович.
– Ні, – брешу я. Зробила висновок після першого разу.
Наша розмова триває вже майже дві години. Не знаю, як мій 84-річний співрозмовник, а я втомилась.
Проходимо останні пункти. Віктор Васильович м’якшає. Простягає мені документ, у якому багато критики, проте в останньому реченні написано, що після “сумлінного доопрацювання” дисертацію Олесі Любомирівни Яремчук можна рекомендувати до захисту.
– Олесю, велика й потрібна робота зроблена, – підсумовує. – Але треба до тих бюрократичних вимог поставитися спокійно, без амбітності. Зробити те, що треба.
Киваю. Кажу, що принесу роботу з правками. Й делікатно заторкаю тему про ті злощасні сто доларів.
– Я відмовилася від підкупу, адже експерт має бути неупередженим, – пояснюю. – Як-от ви зараз. Ви ж стараєтесь іти в ногу з часом, й розумієте, що ця система потребує змін.
– От спершу захистіться й отримайте диплом, – міркує Віктор Васильович. – А тоді напишіть у міністерство, що треба зробити.
Виснажена, прощаюсь.
Зайшла в кабінет іще почасти притомною жінкою, що сяк-так тримається на своїх двох. А вийшла – нікчемною, мізерною істотою, що поволі меншає, маліє, та й зрештою розчиняється у повітрі.
8. Коло гніву та прийняття
– Ааааааааааааа! – кричу у слухавку чоловікові. – Не хочу, не можу, не буду. Ааааааааа!
До дедлайну подання оголошення залишається 5 робочих днів. Як я маю отримати згоду й підписи трьох експертів? Без цього мене не допустять до захисту.
– Слухай, – кажу, копаючи кучугуру снігу, – не потрібен мені науковий ступінь. Не таким шляхом.
– Але якщо ти вклала у це вісім років, – роздумує, – то, може, варто ще п’ять днів поборотись?
Удома замість обіду на мене чекають зауваження другої експертки – професорки Любові Гономаренко.
Переписати обґрунтування, чіткіше сформулювати мету, завдання мають бути однокомпонентними і спрямованими на результат, бракує наукового викладу матеріалу, спочатку треба розписати загальнонаукові методи, а лиш тоді – вузькоспеціальні. Формулювання некоректні, висновки оформлені неправильно, стиль викладу позначений знаком оклику.
“Отже, дисертаційне дослідження О.Л. Яремчук не відповідає вимогам, що прописані в чинній Постанові Кабміну “Про затвердження Порядку присудження наукових ступенів” № 567 (зі змінами) та потребує суттєвого доопрацювання”, – читаю вердикт у документі.
Показую його науковому керівникові. Невже все так погано? Той каже, що деякі зауваження мають сенс, але упереджене ставлення відчувається.
Добре, від двох експертів принаймні є відгуки, але от як я маю дістатись до третьої? Вона не відповідає на листи, а її номера мені не дають, бо “не знати, чи зручно їй буде спілкуватися по мобільному телефону”.
До дедлайну – чотири робочі дні.
Збираю у жменьку рештки надії, прошу маму взяти вихідний, щоб допомогла з дитиною, а сама сідаю вносити тонни правок.
Як землероб, порпаюсь у тексті й намагаюся досягти ґрунту – чого ж від мене хочуть?
Переписую багато й суттєво – сторінки рясніють червоним кольором. Хоча мої близькі кажуть, що мова йде далеко не про правки. Дві доби червоних очей – і відсилаю.
***
Експерт №1.
– Вікторе Васильовичу, – дзвоню до першого експерта, який казав, що після доопрацювання дисертацію можна рекомендувати до захисту. – Доброго ранку! Ми домовлялися, що я вам привезу знову роздруковану роботу. Коли ви будете на факультеті?
– Дитино, я щось так слабо себе почуваю, хворий. Дуже мені здоров’я дошкуляє. Мене не буде на факультеті.
– Може, я тоді додому підвезу?
– Ні, не треба. Дзвоніть до вченого секретаря та голови ради, дізнайтесь, яка там процедура, а вже потім до мене.
Експертка №2.
Дзвоню до другої експертки й питаю, чи буде можливість глянути файл.
– Просто зараз над цим працювати не можу, – пояснює Любов Григорівна. – Але подивлюсь. Там треба багато перероблять, щоб було під соціальні комунікації.
– Але моя спеціальність – теорія та історія журналістики, – пояснюю я.
– Я помилилась. Я маю на увазі, що робота більше до літературознавства тяжіє. Я завтра зранку подивлюсь. У вас або “так”, або “ні” – інших варіантів немає.
До дедлайну – три робочі дні.
Експертка №3.
Як же дістатись до третьої експертки? Номеру телефону мені не дістати. Дзвоню до голови ради. Той стверджує, що пані Василина не бере слухавку. Але та через хвилину відповідає у Facebook.
“Шановна пані Олесю, останні дні не мала можливості перевіряти пошту, але з роботою Вашою працювала. Сьогодні ввечері надішлю матеріали”.
***
Наступного ранку відгуків від експертів немає. Немає вдень, немає ввечері. Я вже спокійна. Знаю, що нічого доброго не буде, але опівночі щось таки змушує мене написати “проєкт” експертного висновку. А раптом?
О 1.48 ночі дзеленькає сповіщення. “Звірила ваші правки, – пише Любов Григорівна, – зауваження враховані частково, чого й можна було очікувати з огляду на стислі терміни доопрацювання роботи. З усіма питаннями щодо подальших дій звертайтеся до голови та секретаря спецради”.
“Так” чи “ні” професорка не написала.
О 6.40 телефон баламкає ще раз. Пані Василина пише, що у неї померла бабуся і це збило ритм життя. У додатку прикріпила документ із зауваженнями.
Я нетерпляче відкриваю двосторінковий файл і спокійнішаю. Требі чіткіше сформулювати мету, предмет дослідження, детальніше прописати джерельну базу, два речення перенести в новизну та підкорегувати бібліографічний опис статей. Катастрофи немає.
Ті зауваження, які вказала експертка, я вже врахувала раніше.
До дедлайну – два робочі дні.
9. Коло чесних рішень
Двоє експертів не хочуть приймати рішення самостійно й відсилають до голови ради й секретаря. Що мені залишається?
– Я врахувала коментарі експертів, – телефоную я. – І Василина Анатоліївна оперативно мені все надіслала. Там їх мало було.
– Не так мало, як вам здається. Я щойно глянув.
Пояснюю, що це аналогічні коментарі, що я це вже врахувала.
– Ви мені на словах розказуєте. Чи експерти погоджуюся з тим, що ви все врахували? Любов Григорівна знайшла там доволі концептуальні речі. Я не знаю, як їх можна усунути за пару годин.
– Зауваження полягає в тому, що моя тема не стосується соціальних комунікацій. Моя спеціальність – теорія та історія журналістики. Ця тема була затверджена на вченій раді університету.
– Це у вас вона була затверджена. У нашій раді експерти говорять, що вона нам не підходить. Що робить в цій ситуації?
– Вони не сказали “ні”. Я виправила те, на що вони вказали. Можу вам також надіслати файл.
– Мені не треба надсилати. Це з експертами узгоджуйте.
– Але вони завернули мене до вас.
– Давайте я з ними зв’яжусь, тоді зідзвонимось.
– Що я можу сказати. Висновок для вас невтішний. Ви мені не зовсім правду сказали. Віктор Васильович сказав, що йому оновлений варіант ще ніхто не подавав.
– Але це він сказав не приходити, а відправив до вас.
– Є порядок. Ви маєте діяти за порядком.
– Два дні тому я мала занести текст із правками, але мені сказали не їхати, а дзвонити вам і вченому секретареві.
– Мені він такого не казав. Версії. Це всього лише версії. До чого тут я? Я – голова ради. Я не займаюсь експертами. Любов Григорівна каже, що ви виправили лише частину. Не відповідає вимогам, – підвищує голос Олег Васильович. – І Василина Анатоліївна підкреслила моменти про стиль.
У її зауваженнях немає жодного слова про стиль, але вирішую не коментувати.
– Я не ризикуватиму брати роботу до захисту, – каже пан Олег.
Мовчу.
– Якщо говорити щиро, Олеже Васильовичу, то роботу були готові прийняти ще 10 лютого. У мене є електронний лист, де вказано, що можна подавати оголошення.
– Це хто вам сказав?
– Вчений секретар написала, що можна подавати оголошення.
– Боже, нє.
– Я прекрасно розумію, що труднощі виникли через оплату. Як я можу платити експертові наперед? Як він має дати неупереджену оцінку?
– Питання про це навіть не стояло.
– Мені сказали запхати 100 доларів у текст дисертації. Що це?
– Це дурня абсолютна.
– Це не дурня. Я розумію, може, ви багато чого і не знаєте.
– Я не маю відношення до підготовчої роботи. Я приходжу тільки коли відбувається сам захист. Я підписую документи. Ті, які роблять секретар і експерти.
– Я розумію.
– Я не маю до цього ніякого стосунку.
– Роботу були готові прийняти до захисту. Я вперше в Україні дослідила ці репортажі, я їх переклала, видала книжкою, я провела аналіз і додаткові інтерв’ю. Я не думаю, що робота аж така погана, щоб не допустити її до захисту.
Я оплачу роботу ради. Не розумію, чому мене блокують на останньому етапі?
За що? За те, що я сказала, що не можу заплатити хабар?
– Те, що ви між собою говорили, – це одна річ. Що я можу вам сказати? Експерти до секретаря стосунку не мають.
– Це все формальності.
– Я знайшов у роботі такі моменти, які мене трошки лякають. Аби вони потім не виставили мені вимогу.
– Ви про що?
– Можливо, виникне якась ситуація. Мені скажуть: “А чому ви роботу допустили?”
– Чому така ситуація може скластись? Це самостійні напрацювання, статті є одноосібними, переклад авторський.
– Я не маю на увазі плагіат. Чимало трапляється на етапі самого захисту. Комусь щось не сподобалось, комусь хтось не сподобався. Хтось щось написав у міністерство…
Я не розумію, про що йдеться. Але й не маю сили з’ясовувати.
– Все можна вирішити в процесі захисту, я згоден.
– Я б могла все врахувати і доопрацювати, якби на це був час…
– Але в нас цього часу немає.
– Мабуть. Якщо ви так вирішили, – кажу байдуже я.
– Це не моє рішення. Часу просто немає.
– Я розумію. Час був. А тепер немає.
***
9 березня, під цитування віршів Шевченка, я отримую лист із проханням написати заяву про повернення документів.
У положенні про спеціалізовану вчену раду вказано, що рада видає “витяг з протоколу засідання ради з мотивуванням відмови у прийнятті дисертації до захисту” та повертає документи.
“…Очікую на витяг”, – пишу секретарці. Й отримую недолугий документ, підписаний лише головою ради та секретарем
Це засідання ради? Люди, які доколупувалися до кожної коми в моїй роботі, тричі зробили помилку у назві дисертації – антропологію наполегливо називають антологією.
Відмовити у прийнятті до захисту. Не подавати повідомлення про захист, йдеться у витягу.
У законі читаю, що “за бажанням здобувача рада повинна прийняти до захисту дисертацію, якщо вона відповідає профілю ради”.
Вони мають прийняти роботу.
“…Тож прошу прийняти дисертацію, – пишу у мейлі. – На всі зауваження експертів відповім на захисті”.
Повільно клацаю на кнопку й надсилаю.
Але
Ніколи
Не
Отримую
Відповіді.
Олеся Яремчук, журналістка та письменниця, членкиня Українського ПЕН, спеціально для УП.Життя
P.S.: Прізвища героїв змінені, автор має всі аудіозаписи
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
