У невеликому селі на Прикарпатті – поповнення. Сьогодні тут живе і працює сім`я переселенців із Донецька. Через складну політичну ситуацію на Сході України молоде подружжя змушене було оселитися по той бік Дніпра, в протилежному куточку нашої держави. Як донеччанам живеться в іншій області розповідає дружина, мама двох діток Вікторія.
– Вікторіє, ми розуміємо, щ
о штовхнуло Вашу сім`ю на такий рішучий крок. Чи важко Вам далось це рішення – покинути власну домівку?
Рішення далося важко – безперечно. Коли неподалік Донецька почалися обстріли, ми з чоловіком довго не думаючи, вирішили виїхати. Тоді ще загроза була не такою очевидною, здавалось, що лихо омине нас. Але, виховуючи двох діток – Євгена та Маринку, «чекати з моря погоди» було ніколи – боялися за сім`ю. От уже два роки ми живемо і працюємо на Прикарпатті, а діти стали школярами місцевої міської школи.
– Чому обрали саме Івано-Франківщину?
Нам завжди подобалися ці краї – Івано-Франківщина, Львівщина, Тернопільщина. Хотілося втекти подалі від мегаполісу. Багато наших друзів оселилися в столиці, дехто виїхав закордон, а ми одразу кинулися шукати житло на Заході.
– Знаємо, що на Сході України побутують різні чутки про Західну Україну як бандерівський край. Як Ви сприймали такого роду інформацію?
Жодна розумна та освічена людина ніколи б не говорила нічого поганого про своїх співвітчизників. Наша родина багато разів до цього часу відвідувала курортні містечка Прикарпаття. Нас завжди зустрічали радісно. Навіть сьогодні згадую приємні миті з дитинства, коли ми вперше приїхали до Львова. Сьогодні це місто викликає у мене захоплення і тепер я радо відвідую його з дітьми та чоловіком.
– Як Ваші діти сприйняли таке переселення?
Спочатку вони вважали, що це подорож, яка надовго затягнулася. Не встигли отямитись, як уже і звикли. Мабуть, вони ще не до кінця зрозуміли того, про що ми зараз з Вами говоримо.
– Зараз Євген та Маринка відвідують школу. Які стосунки у них з однокласниками та вчителями? Чи мають друзів?
Діти знаходять друзів одразу. Відвідують уроки, гуртки, святкові заходи. Інколи відпрошуються на дні народження до однокласників. На вчителів не скаржаться, а навпаки – чемно виконують домашні завдання. Коли ми з чоловіком бачимо, як вони вправно адаптувалися у нове середовище, то і нам легше.
– А як ви, як сім`я, адаптувалися у невеликому селі? Як забезпечуєте потреби свої та дітей?
Чоловіком завжди був ініціатором у плані забезпечення сім`ї. Зараз він продовжує справи, якими займався вдома на Донеччині. А я влаштувалась на роботу у туристичне агентство в місті, що неподалік села. Їжджу на роботу громадським транспортом – люди вже впізнають, вітаються, мабуть, звикли бачити мене.
– Розкажіть детальніше, як склалися стосунки з односельчанами.
Усе було поступово. Спочатку познайомились із сусідами, згодом знайшли друзів – стали приятелювати. Наша сім`я не потребувала допомоги, проте нас неодноразово запитували, чи потрібно допомогти. Зараз ми вже стали повноцінними жителями прикарпатського містечка. Радіємо, що все склалося добре і наші діти – в безпеці.
Катерина Солодка – спеціально для “Прикарпаття online”
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook