У її сумочці – завжди безлад, і в’язка ключів десь ховається між старих папірців

про любов
Вона сміється так голосно й щиро, як діти, коли треба вкладатися спати.


Її голос розливається парним молоком дивної музики, коли за вікном сходить сонце. Якби можна було її намалювати – то, либонь, усі фарби виплітали б невимовну ніжність якоїсь пелюстки, що впала на землю. Вона тиха і ясна. З-під беретика губить кучері, гріє руки до горнятка ранкової кави й уривчасто каже про якісь дивовижні дерева. У її сумочці – завжди безлад, і в’язка ключів десь ховається між старих папірців, де колись народилися вірші. Вона любить вечеряти разом із тими, хто подарував їй відчуття власного дому – лоскоче їх лиця дрібними веснянками або розсипає усміх.

 

Зустріч із нею завжди схожа до зустрічі з морем чи снігом – коли час поза часом. Любов більше мовчить і не терпить зневаги, вміє слухати дощ і торкатися лісу. Її погляд мережить найдорогоцінніший шовк із миттєвостей світла. Вбрана в соняхи вітру, залишає відвагу й тепло на зачинених вікнах.
Про любов ніколи не пишуть. Її просто запрошують в дім

Tania Yuzviak

Шукайте деталі в групі Facebook, а також каналі Telegram

РЕКЛАМА:
>
Загрузка...


загрузка...