Для прикладу візьму лише минуле століття. Після так званого жовтневого перевороту 1917 року на українських землях, що увійшли до складу СРСР, точилася громадянська війна. Потім був голод 1928 – 1929 років. Далі – Голодомор 1932 – 1933 років. За ним – репресії 1937 – 1938-го (найкращих господарів висилали до Сибіру цілими родинами). Після цього – Друга світова війна, яка для Західної України розпочалася ще 1939-го. Відразу після неї – голод 1946 – 1947 років. А ще було примусове переселення українців, яке тривало з 1944 аж до 1951 року. А ще – розправа над усіма українцями, які мали причетність до УПА. А ще – репресії всіх, хто смів виступати проти комуністичного режиму. І так аж до кінця 1980-х, коли розпався Союз.
Аби описати жахіття кожного, хто став жертвою більшовицько-комуністичного режиму, не вистачило б і сотень томів. Адже відлік пішов на десятки мільйонів людських життів! Утім найжахливіші спогади бережуть у пам?яті ті українці, які пережили голод 1932 –1933 років. Бо саме тоді доходило до найстрашнішого: батьки різали й варили своїх дітей.
Навіщо українців винищували голодом?
Будь-який імперський режим будується на страху. І Сталін, як вождь комуністичного режиму, вмів наводити не просто страх – жах! Одних розстрілював, інших катував, ще інших висилав у табори. Але найбільш цинічним актом нищення українців став Голодомор 1932 – 1933 року.
Для чого це було Москві? По-перше, тоді велася політика зросійщення всіх республік. А найбільш дієвий спосіб вирвати національне коріння – вбити його носіїв, тобто українців. Ось тому Москва не приймала продуктової допомоги із Заходу, коли там дізналися про голод в Україні. Ось тому вмираючих без їжі селян не випускали з їхніх сіл і не дозволяли переїжджати в ті регіони, де голоду не існувало. А якщо комусь удавалося вирватися з голодної пастки, в містах діяла заборона лікувати чи давати хліб утікачам, інакше – тюрма!
Друга причина голодомору – страх місцевих комуністів не виконати план п?ятирічки, яка закінчувалася 1932 року. Тож, аби зібрати колосальний обсяг зерна, якого вкрай потребували промислові міста, в селян забирали все до останньої зернини. Хто намагався приховати хліб – того жорстоко карали: забирали геть усі продукти.
Ну, і третя причина – недолуге сільське господарство у Країні Рад. На той час усіх хороших хазяїв як не вбили, то вивезли, причепивши тавро «куркуль». Колгоспна система господарювання була менш ефективна, ніж одноосібна. А Радянський Союз у ті часи активно продавав зерно за кордон, натомість отримуючи валюту, за яку купував західну машинобудівну продукцію.
Коли закордонні журналісти стали на весь світ кричати, що на власні очі бачили винищення мільйонів людей, і як доказ – друкували фотографії померлих, журналістам просто заборонили їздити тими регіонами Союзу, де був голод. А Сталін і його близьке оточення називали голод в Україні вигадкою і саботажем, хоча самі ж штучно його організували.
За канібалізм було засуджено 2500 людей
Чому ж голодомор називають найжахливішою у ХХ столітті сторінкою нашої історії? Краще за будь-яких істориків розкажуть очевидці тих страшних подій.
Федір Коваленко (Полтавська обл., Гадяцький р-н, с. Лютенька) для видання ВВС-Україна пригадував: «То був 1932 рік. Десь листопад-грудень. До нас у хату прийшли, провели обшук. Виявили спочатку зерно. А потім забрали всі продукти, які батьки заготовили на зиму: картоплю, квасолю, цибулю, навіть сушені грушки, вишні, яблука – все!»
Його землячка Ніна Карпенко із села Мацківців Лубенського р-ну Полтавщини розповідала: Україна вже стала незалежною, а люди в її селі все одно боялися голоду, бо пам?ятали, як сусід у сусіда всю їжу забирав, а потім цілими сім?ями люди пухли і вмирали серед вулиць, попід тинами, на городах, шукаючи там бодай якісь корінці.
Валентина Федій із луганського села Мілуватка не застала, на щастя, голодомору. Проте мама пані Валентини ледве врятувалася від страшної смерті, а її рятунком стали спочатку трава, з якої пекли коржі, а взимку – мерзлі картопля та буряк, які шукали на колгоспних полях. Бувало навіть, що люди розкопували мишачі нори, де шукали бодай жменьку зерна.
«Мама мені розказувала: в їхньому селі жили чоловік і жінка, які спочатку своїх дітей убили, зварили в чугуні та з?їли. А потім дивилися, хто помирав, – їх тягнули до себе додому і теж варили та їли», – переповіла Валентина Федій.
Микола Онищенко 1925 року народження був уже чималим хлопцем, коли на його рідній Луганщині почався голод. «Передати, які страшні тоді люди ходили: худі, обірвані, в лахмітті, – не зможе ніяке кіно. А після зими взагалі був жах! Мама мені казала, аби я навіть із хати не виходив, бо з?їдять».
І це була не страшилка, то була реальність, про яку тоді писали навіть на радянських плакатах: «Їсти власних дітей – це варварство!»
Знана українська художниця Марфа Тимченко, яка народилася на Дніпропетровщині 1922 року, теж свого часу згадувала оповідь односельця, котрий повіз у село харчі батькам і сестрі: «Зайшов він до хати, а там батько сидить і двоє мужиків: чорні, неголені. Піч горить, у чугунці щось вариться. А коло печі щось лежить, замотане в ряднину, і звідти кров тече. Чоловік запитав у батька, де мати, сестра. А батько відповідає: матір уже з’їли, он у чагунці трохи м’яса лишилося, сестру ж тільки вбили, лежить у ряднині, так що буде свіжина».
Факти канібалізму були зафіксовані в багатьох областях, які входили тоді до складу СРСР. Так, на Житомирщині, в селі Харліївка, чоловік зайшов до своїх родичів і помітив: на припічку лежать дитячі пальчики. Переляканий, він кулею вилетів із тієї хати, викликав міліцію. Правоохоронці невдовзі забрали чоловіка та жінку, які з’їли свою дитину, і більше канібалів у селі не бачили.
Однак правда про голодомор зринала й тоді, коли про це жахіття, здавалося, люди призабули. Приміром, на Вінниччині подружжю вчителів в одному із сіл надали стару глиняну хатину і клаптик городу. Педагоги спорудили новий дім, стали копати котлован для літньої кухні, наткнулися на дерев’яну скриню, а там – два дитячі скелети! Як з’ясували учителі в сусідів, у глиняній хатині жило колись подружжя з двома доньками та сином. Під час голоду 1932 – 1993-го першим помер батько. А потім зникли дві маленькі дочки. Коли сусідка запитала в матері: «Де твої дівчата?», жінка відповіла: «Я їх відвезла до Вінниці на вокзал. Може, міліція забере, відправить у Дитбудинок, і там вони не вмруть від голоду». Багато років сусіди думали, що так воно й було. Шкодували жінку. Шанували її сина, котрий став військовим, часто провідував маму, а коли похоронив її, щороку приїжджав до мами на могилу. Та потім сусідка, в котрої зупинявся той син і яка була свідком зникнення двох дівчаток, розповіла чоловікові про дерев’яну скриню на маминому городі і два дитячі скелети. Більше чоловіка в селі не бачили…
Дослідники тієї епохи кажуть, що в період Голодомору 1932 – 1933 років за канібалізм було засуджено близько 2 тисяч 500 людей. Хоча реальної кількості випадків людоїдства ніхто, звісно, не назве. Як і кількості померлих унаслідок штучного знищення Москвою українців.
Більшість фахівців вважають, що за Голодомору 1932 – 1933 років голодною смертю померли 3 мільйони 500 тисяч українців. Але якщо порахувати, скільки загинули тоді від голоду дітей і молодих людей, які теж могли дати потомство, то Україна втратила значно більше. Тому третій Президент України Віктор Ющенко сказав, що внаслідок голодомору Україна втратила 10 мільйонів (!) свого населення.
А Москва та її посіпаки досі кажуть: просто зерно не вродило
Багато десятиліть голодомор був надсекретною темою. На початку 1990-х українці з рук у руки передавали інформацію, за яку Сталін міг колись посадити чи навіть розстріляти. І аж 2006-го (за президентства того ж таки Віктора Ющенка) Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932 – 1933 років геноцидом українського народу. А потім ще 23 держави (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Італія, Іспанія, Андорра, Ватикан, Канада, Аргентина, Бразилія, Колумбія, Парагвай, Еквадор, Парагвай, Мексика, Чилі, Австралія, США) визнали, що Голодомор 1932 – 1933 років насправді був геноцидом українського народу.
Натомість Росія дотепер каже: голод в Україні – це лиш наслідок несприятливих погодних умов і низького врожаю зерна. Таку ж «пісню» заспівав і Янукович, коли його обрали президентом ті, яких завезли на Схід України замість мільйонів вимерлих під час голодомору українців.
Та ще сумніше, що наслідки штучного винищення нації ми пожинаємо дотепер. Порівняйте, в яких областях у часи голодомору найбільше вимерло українців і в яких областях сьогодні найбільше підтримують «руській мір». Результати викорчовування національного коріння стають, як ніколи, яскравими.
Оксана Бубенщикова
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
