Події на Донбасі показали, що не так важливо, хто ти за національністю, як важливо, членом якого суспільства ти себе вважаєш. З нами пліч-о-пліч воювали корінні росіяни, євреї, вірмени. Не мова нас усіх на фронті об’єднувала, а єдині цінності – світоглядні, політичні, навіть моральні. Там, по той бік фронту, з нами воюють зовсім інші істоти – есесерівські покручі, відламки розваленої системи. Серед них багато українців, навіть тих, чиї предки виїхали сюди з Галичини, – сам таких бачив. Їх не в’яже жодна родова пам’ять. Вони втратили «родіну» СРСР, а іншої не здобули, і це для них трагедія. Тепер «родіна» для них – це «сосєд», «друзья», пише Дзеркало Коломиї
У березні 2014 року Ігор Лазаренко, електромонтер за фахом, навідався в військкомат уточнити деякі дані про себе. А наприкінці літа звідти зателефонували, аби прийшов за повісткою на мобілізацію.
«Грішним ділом, гадав, не візьмуть. Мені вже от-от сороківка, удома двоє дітей, – розповідає чоловік. – Правду кажучи, ніхто ще тоді й не силував, не хочеш послужити Батьківщині – не йди. Та про відмову навіть думки не мав. Мої два прадіди воювали у першу світову, дід служив у польських уланах, батько також воював. Я записався в 24-ту окрему механізовану бригаду, дислоковану в Яворові».
На полігоні новобранці пройшли бойову підготовку. Сформовано 4-й і 5-й батальйони. Усі рвалися на фронт, відмовників майже не було. Ніхто не думав, що отримуватиме ще й зарплату, бо чи не кожен десь працював, і йому його зарплата однаково нараховувалася.
У жовтні батальйон прибув у Лисичанськ, що на Луганщині. Ще у липні місто звільнили наші війська, люди вже надихалися «русскім міром» і пізнали всі його принади. «Якось ми з хлопцями пішли на базар за лампочками. Вражені були адекватністю місцевих, вони дякували, що ми їх звільнили від «безпрєдєла» бандюганів-кадировців».
Коли підрозділ перекинули на 29-й блок-пост Бахмутської траси, там почалися жорстокі бої, – розповідає Ігор. Щоденні мінометні обстріли. Ворог потребував вільного простору до ріки Сіверський Донець, бо далі – пряма дорога на Харків у саме серце України. Вдень обстрілює наші позиції артилерія, а ввечері сунуть диверсійні групи. До честі наших воїнів, – усі ДРГ ворога викривалися завдяки тепловізорам і знищувалися.
– Набоїв ми мали у достатній кількості. Харчів також вистачало. Стояла гостро тільки проблема з водою й дровами. Настрій бойовий, було місце й жартам, хоч усі кашляли від холоду й вологості. Ми це називали «здоровим бліндажним кашлем». Спілкувалися часто з місцевим людом. Я ходив з саперами ставити в полях розтяжки. Треба було бути дуже обережним, бо навколо все заміновано.
Найтяжчий бій був 20 січня на Івана. Бойовики активізувалися. Хлопці на 29-му почули по рації, що захоплено 31-й блок-пост, – ворог зайшов їм з тилу. Тоді стояв густий туман, наче сепари його замовили спеціально. Вже ніхто не жартував. Усі вояки зайняли бойові позиції, чекали атаки. Вона й не забарилася. Зовсім несподівано з туману вигулькнули два ворожі танки. За ними повалила піхота. Пруть, як зомбовані, без бронежилетів і без страху. Першу атаку вдалося відбити. Залишивши на полі купу трупів, сепари відступили.
«Ми попросили по рації про підмогу, – згадує той тяжкий бій Ігор. – Прибула рота батальйону «Айдар», привезли з собою ПТУРи. Однак оптимізму ні в кого не додалося. Ситуація з захистом блок-посту виглядала майже безнадійною. Я зателефонував додому. Виявилося, що по ТБ передали, буцімто наш 29-й блок-пост знищено. Нам роздали димові шашки щоби, на випадок проникнення ворога, застелити все димом. Стали радитися, чи відступати через засніжені поля, чи залишатися і якнайдорожче продати свої життя. Вирішили залишатися, оскільки шанси пройти полями й залишитися живими були мінімальні. А тут поширилася чутка, що у наших штабах нас «злили». Почалася деморалізація. Дехто сходив з розуму – забивався в кут з повним паралічем волі. Але більшість стійко тримала оборону кілька годин, аж до підходу нам на підтримку двох танків. Обстановка стала вирівнюватися в нашу користь. Наступ бойовиків захлинувся».
У бойових зіткненнях доля берегла Ігоря, отримав тільки травму перенісся. Смерть у вигляді кулі з крупнокаліберного кулемета просвистіла на декілька сантиметрів над головою і застрягла у бліндажному бруствері. Він її привіз з собою додому. Тепер тримає на згадку (на знімку).
“Це неможливо пояснити, але – клянусь! – я чув, як ця куля летіла в мене… (За фізичними законами так бути не може: звук долинає з запізненням і свист «своєї» кулі ти можеш почути лише мертвим). А взагалі, хочу сказати, що на війні більше діють Божі закони, аніж фізичні. Іноді смертельне поранення отримує той, хто за фізичними законами не мав би його отримати, і уникає поранення той, хто за тими ж таки законами не мав би його уникнути. Самі бліндажі, це таке намолене місце, що тут варто будувати церкви й монастирі. Один капелан зізнався, що так щиро, як у бліндажі під обстрілами, він у жодній церкві не молився…”
– Усі вояки кажуть і я кажу, що, якби не волонтери, половина бійців з війни не повернулася б. Нам трьом мобілізованим з Коршева сільський голова Михайло Пижук організував збір коштів на перше спорядження. На війні воно швидко зношується. На друге спорядження й амуніцію дав гроші підприємець Ігор Ільчишин, хоч я з ним особисто не знайомий… Коли тобі допомагають незнайомі люди, ти стаєш розуміти, за що воюєш. Допомагає чи не вся світова українська діаспора крім однієї – тієї, що в Росії. Наш уряд домагається для них прав, а чим вони допомагають нашій армії? Їх у Росії три мільйони… І ще таке хочу вам сказати наостанок: когось з демобілізованих дратують розваги молоді, що вони тут безтурботно проводять час, а ми там гинемо й калічимося. Особисто ж мені приємно дивитися на безтурботний сміх на наших вулицях і молодіжні розваги, адже за це я воював і ризикував життям. З одним уточненням: той, хто розважається, повинен усвідомлювати, що за його право розважатися хтось платить кров’ю. Не всі надаються до війни, кожен має бути на своєму місці. І хай ніхто нікому не дорікає.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
