Дорогі друзі! 2018 рік добігає кінця.
Хочемо подякувати нашим читачам за те, що були цьогоріч разом із «Критикою», читали паперову та онлайнову версії часопису, підтримували не лише прихильними відгуками, а й передплатою. Адже саме ваша фінансова підтримка допомагає нам залишатися незалежним інтелектуальним виданням.
Ми тримаємо руку на пульсі актуальних подій та дискусій і водночас пропонуємо глибокий аналіз суспільно-політичних та культурних проблем. Цьогоріч це були міркування про політичну ситуацію в Україні в канун президентських виборів, роздуми щодо українізації Донбасу, зв’язку між путінською Росією та сучасними европейськими ультраправими рухами, проблем історичної пам’яті й декомунізації тощо. Традиційно наші автори оглядали найцікавіші новинки світового та українського книговидання. Ми прагнемо розвиватися та змінюватися на краще для читачів, тож, починаючи з 1–2 числа 2018 року, друкована версія «Критики» є повністю кольоровою. Всі ілюстрації до статтей та обкладинки рецензованих книжок можна розглядати у чудовій поліграфічній якості.
Пропонуємо згадати 2018 рік і перечитати ті статті й рецензії, які редакція «Критики» вважає особливо вдалими.
Топ-10 статтей нашого часопису:
Володимир Попенко. Майдан. Погляд із відстані п’яти років
Протягом минулих ста років народ України багато разів воював за державність. Усі війни було програно, але наступна війна відбувалася на схід від попередньої: Галичина, Закарпаття, Волинь. 2004 року кордон між виборцями Ющенка і Януковича пройшов по межі Речі Посполитої і Дикого поля (цю думку читаємо в багатьох джерелах). Сьогодні лінія фронту відрізає від нас третину Донбасу. До того ж на помаранчевому Майдані, згідно з моїм суб’єктивним враженням, людей із правого берега Дніпра було набагато більше, ніж із лівого. Натомість на Евромайдані не бракувало наметів і з лівого берега, зокрема з Донбасу, і з Криму. Тобто, реґулярно програючи війну, ми вигравали мир. Це є запорукою правильности стратегічного курсу і майбутнього поступу.
Всеволод Речицький. Неформальний конституціоналізм, ефект США
У випадку невдало сконструйованого основного закону національний конституціоналізм може бути реальним і водночас неефективним. Тому є підстави вживати для позначення реального й ефективного конституціоналізму таке поняття, як неформальний конституціоналізм. Його іноді називають органічним, або справжнім конституціоналізмом. Неформальний конституціоналізм добре узгоджується з поняттям привабливого, успішного та щасливого життя. Що ж стосується самого поняття щастя, то, попри те, що воно віддавна присутнє в американській Декларації незалежности 1776 року, його важко формалізувати. Із другого боку, ми знаємо, що це простіше зробити в одних країнах і набагато складніше — в інших. Водночас виникають запитання про ориґінальні й запозичені («списані») основні закони, про інтелектуальну чесність у конституційному праві, про відповідність правових норм емоційній матриці сучасної людини, про зорієнтованість конституцій на індивідуалістичні або колективістичні пріоритети.
Микола Рябчук. Розлучення по-червоному
Величенкова книжка — аж ніяк не апологія українського націонал-комунізму, а радше проблематизація складного історичного явища, що не втискається у чорно-білу схему «декомунізаційних» (і подібних до них «національно-визвольних») законів; і водночас це нагадування про імперський характер російського комунізму, що його автор влучно окреслює (слідом за українськими марксистами) як «імперіялізм по-червоному». А понад те, це ще й переконливий арґумент на користь деколонізації, яка була би значно доречнішою у сьогоднішній Україні, ніж евфемістична «декомунізація». Адже реальна загроза для України — це «русский мир» та його метастази у головах наших співгромадян, а не давно вже покійна теорія «наукового комунізму» та його безнадійно скомпрометовані й марґіналізовані політичні практики.
Ярослав Поліщук. Метафора і метонімія Донбасу
Метафори Донбасу справді витворювалися штучно, причому за короткий період. Зокрема, радянський образ цього краю тісно пов’язано з літературою соцреалістичного штибу (переважно російською та російськомовною), кіно, театром, масовою пропаґандою. Левченко вважає, що впродовж ХХ століття було витворено та функціонували принаймні три метафори Донбасу, кожна з яких відображала стан реґіону і його значення в країні. Перший образ сформувався ще в ХІХ столітті, а його основними атрибутами були степ і важка фізична праця. Друга асоціяція пов’язувала Донбас із радянською індустріялізацією та героїчною працею. Саме вона стала основою для свідомости мешканців реґіону, і її було надовго зафіксовано в радянському суспільстві. Натомість третя, остання метафора, що набуває чинности в наш час, заступає другу й заперечує її: вона трактує Донбас як зону цілковитої кризи, дегуманізації та екзистенційної порожнечі.
Григорій Грабович. Тичина і модернізм
«Проблему Тичини» можна стисло зреферувати. Досі існує загальний консенсус, що Тичина – найвидатніший український поет ХХ століття. Ця думка виникла разом із його найранішою поезією, викристалізувалася і зафіксувалася вже на початку 1920-х років і потім перетривала всі подальші пертурбації в українській літературі протягом усього століття. Її поділяли навіть ті, хто був готовий оскаржувати Тичину за «зраду його музи», за його «коливання» і «помилки», патріотичне, чи пак моральне «банкрутство». До цього додавалося поширене переконання, що Тичинина поезія радикально переривна, переполовинена, що її «рання» іпостась геніяльна і натхнена і що вона з небувалою силою висловлює національне відродження і трагедію революції та громадянської війни (що фактично була Російсько-українською війною 1917–1921 років), а вся пізніша поезія слабша (або взагалі не поезія) і вимірюється примиренням із совєтською владою, конформізмом, «зданням» усіх його ранніх позицій і відтак вихвалянням тих же совєтів (від збірки «Партія веде» до останніх віршів).
Ольга Полюхович. Хто боїться Юрія Косача?
Зв’язок із Україною був для Косача важливий упродовж усього життя. У молоді роки він був змушений еміґрувати, оскільки польська влада переслідувала юнаків, які займалися «антидержавною» діяльністю у підпольській західній Україні (часів Юзефа Підсудського). Рятуючись від третього арешту, 1933 року Косач утік до Чехословаччини і відтоді жив у різних містах Европи (Празі, Берліні, Парижі). У післявоєнний період він опинився в таборах ді-пі Західної Европи і став одним із засновників та активних членів Мистецького українського руху (МУРу). 1949 року переїхав до США, де постійно мешкав до смерти 1990 року. На відміну від так званих письменників-мурівців «европеїстів» (за означенням Юрія Шевельова), Віктора Петрова-Домонтовича та Ігоря Костецького, які є чистими естетами (за незначними винятками), Юрій Косач невтомно шукає батьківщину у своїх творах.
Світлана Одинець. Українські міґрації у глобальному світі: пікнік на узбіччі
Згадаймо, що перші виїзди українців після розпаду СССР на постійне місце мешкання відбувалися до США, Канади, тобто туди, де вже існували соціяльні/родинні мережі з минулих еміґраційних українських хвиль. Із другого боку, той спосіб, за яким розвинулися еміґрації українців до країн Південної Европи, неможливо вписати в цю формулу: перші нелеґальні виїзди до Португалії, Греції, Італії, Іспанії, що відбувалися приблизно після 1994 року, реалізувалися без жодної мережевої «кисневої подушки», просто як пірнання у відкрите море; і якби не римо-католицький «Карітас» та добрі серця місцевих, невідомо які могли би бути масштаби цих деструктивних сценаріїв. Темпи зростання української спільноти в цих країнах, попри відсутність діяспори в країні, дуже промовисті.
Інна Булкіна. Lemberg, Lwów, Львів: міський текст Львова
Мабуть, у кожній літературі є свій головний міський текст, він не завжди столичний, але у літературному сенсі – найрозробленіший і найвідрефлектованіший. В українській літературі це, безумовно, текст Львова. Львів випереджає обидві столиці – і першу, і теперішню, і Харків, і Київ, не лише і не так словесною масою всього, що про нього вигадано, сказано й написано. За кількістю міських антологій, статтей і монографій, та й просто за наявністю усвідомлених міських метатекстів Львів тримає першість. Іншими словами, львівський текст переконливо осмислено як міський текст, і ми маємо справу не тільки з історією тексту, а й з історією концепту. Теперішній концепт, здається, визначається багатомовністю всередині одного міста й одного міського тексту і рефлексією на таку багатомовність, власне, тим, як багатомовність змінюється на одномовність і як це усвідомлюється всередині самого тексту.
Ігор Андрійчук, Галя Василенко. Життя після смерти Сталіна
Класичний для англійської чорної комедії прийом – уникати глибинних розборів трагічних наслідків, не зважати на їхні причини, а зазирнути за лаштунки процесів, що відбуваються поміж тим. «Смерть Сталіна» зосереджується саме на цьому: що відбувається між сталінським терором і відлигою, що відбувається за похоронною процесією. Сміх над процесом. Якщо придивитися, жодна сказана у фільмі репліка не є смішною сама по собі. Смішно те, як і коли її було сказано, смішна вся ситуація загалом. Смішно те, що тієї миті персонажі зовсім не здавалися собі смішними.
Олександр Щетинський. Вірко Балей: ювілейні підсумки (до 80-річчя від дня народження)
Кількість українських творів, що їх інспірував Балей, більшала мало не щороку. Серед найвдаліших — Третій концерт для оркестру «Голосіння» (1989) киянина Івана Карабиця. Із ним та з іншими музикантами, що мали вплив на державні інстанції в Україні, Балей започаткував масштабний і багатонадійний проєкт — міжнародний фестиваль сучасної класичної музики «Київмузикфест». Перший фестиваль відбувся 1990 року і досі щоосені відбувається у Києві. Вірко сподівався, що Київмузикфест даватиме широку панораму світової композиторської творчости, зможе запрошувати до України провідних західних діячів: композиторів, виконавців, менеджерів, видавців. Моделлю для організаторів був польський фестиваль «Варшавська осінь», що існував від кінця 1950-х років і зіграв вирішальну роль у потужному прориві польського аванґарду на світову сцену.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
