Вона дивилася на власний телефон з певною осторогою, вона боялася його, як нічної сови, яка може несподівано злісно крикнути посеред тиші та спокою… І він скрикнув, задзеленчав.
– Так, я тебе впізнала… О, дякую! Я нічого не потребую, ніяких фруктів, благаю тебе! І тим паче першої полуниці: вона ж неймовірно дорога, а ти не Рокфеллер. Ти опікуєшся мною, як дитиною… Але я не дитя, я – доросла, самостійна жінка… У моєму організмі достатньо вітамінів, зима закінчилася. Я давно вже відїлася, стала неймовірно товстою і гарною… Мені нічого не треба. Годі того, що я колись так легковажно обмовилася про гамак і ти притягнув мені його наступного дня. Та ще й хотів причепити прямо у великій кімнаті. Це ж тільки уявити: серйозна сорокарічна жінка гойдається в гамаку у власній квартирі й дивиться новини.
Чого б це мені не підходити до слухавки? Я завжди її піднімаю, коли ти телефонуєш… Заспокойся, я тут, я жива, все нормально. Не зачіпай мою самотність – вона мені подобається… Я маю з ким поговорити… наприклад… з речами. Вони навіть ховаються від мене, і я їх розшукую у всій квартирі. Такі у нас розваги… У тебе якесь дитяче відчуття ревнощів: ти ревнуєш мене до повітря… Я нічия, хіба ти ще не зрозумів?! Я не належу нікому…
Мені часом здається, що ти одружився зі мною ще в третьому класі, хоча ми жодного дня не жили під одним дахом. Відтоді ти завжди поряд. Я втікаю, а ти доганяєш. Я знову втікаю, а ти знову доганяєш… Ти повсюди, хоч куди я йду… Я лежу під крапельницею у лікарні, а ти сидиш поруч… Я йду по хліб, а ти – назустріч, вже несеш мені мій хліб. Ти розшукав мене навіть в іншому місті й отримав замість мене мій диплом… А ще я пам’ятаю той бал – тоді модним вважали ситець, всі втратили глузд від нього і нашили з нього випускних суконь. Але це було так давно. Відтоді стільки всього відбулося. Я постаріла, ти посивів… Звісно, що я – найгарніша жінка в цілому світі, в усякому разі, серед тих жінок, яких я знаю. Але я не хочу бути коханою. Напевне, краще бути некоханою, тоді тебе швидше покинуть, і все з часом забудеться, відболить.
Так, мені телефонували з тієї фірми. Мені здається, що ти поспішаєш із цим обміном. Обіцяли усе владнати, підшукати схожий варіант. Вони завжди багато чого обіцяють. Я думаю, що всі, хто працює в таких фірмах, звичайні аферисти. Обмінювати квартиру ліпше із допомогою якої-небудь банальної тітки Валі, доброї знайомої. Знаєш, ліпше поки що не з’їжджатися. Це все не так просто. Бути щасливим – доволі складна штука. Хіба ти щасливий?.. Не вірю. Справжнє щастя завжди попереду, завжди там, де навіть не чекаєш… Добраніч… Не сумуй, будь ласка!
Вона поклала слухавку й поглянула на того, хто сидів у кріслі навпроти.
Автор – Лілія БОНДАРЕВИЧ (ЧЕРНЕНКО).
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
