Дивна сусідка
Студенти знали, що їхня улюблена викладачка англійської любить собак. І на день народження Вікторія Борисівна отримала в подарунок маленьку таксу, хлопчика. Назвала Черчіллем. У честь британського політика, яким захоплюється батько.
– Пробачте, сер, але ви змушені залишатися вдома самі, – мовила до Черчілля. – Робота.
Батьки Вікторії жили й працювали в одній з європейських країн. Кликали до себе. Їздила в гості, але залишатися поки що не хотіла.
Трикімнатна квартира іноді видавалася надто великою. Приходили подруги. Ненадовго. Поспішали до чоловіків-дітей. Вікторія знову залишался сама. Вона знала, що ніколи не зможе стати матір’ю. Тому про заміжжя не думала. На запитання колег і друзів, коли нарешті зважиться змінити сімейний стан, відповідала: «Встигну». Її таємниці, крім батьків, не відав ніхто.
І ось у її житті з’явився Черчілль. А також нові сусіди. Колишні звели будинок у приміському селі й виставили квартиру на продаж. Тепер сюди заселялася сім’я: батько і донька – дівчинка років шести-семи на iнвaлiдному вiзку.
– Перепрошую, що заставили речами коридор, – ніяковіючи, мовив новий сусід.
Дівчинку цікавив Черчілль. Вона посміхалася до песенятка великими голубими очима. Вікторія витягнула з коробки таксу і поклала в теплі долоньки маленької сусідки.
– Його звати Черчілль. Мене – Вікторія. Або Віка. А яке твоє ім’я?
– Софійка. Соня. Мама називала Сонечком. А татко – Володимир.
Пізніше Вікторія дізналася, що Володимир з сім’єю потрапив у aвaрiю. Дружина зaгuнyла. Чоловікові пощастило найбільше. Тепер він картає себе, що живий. Змінив квартиру і мікрорайон: гадає – стане трохи легше. Соні потрібна oпеpaція. То ж гроші, які залишилися від продажу трикімнатного помешкання, береже для доньки. Але цієї суми мало.
– Можна, я буду приходити до Соні? – попросила Вікторія. – Вона ж цілі дні сама.
– Якщо вам не важко, будь ласка. І я хотів би залишити запасні ключі від квартири. На всяк випадок. Колишні мої сусіди також мали наші ключі.
– Сер, – мовила до Черчілля Вікторія, – ви не проти товариства юної леді? Їй сумно самій. Вам також.
Песик не заперечував.
Наступного ранку Вікторія прийшла з таксою до сусідки.
– Соню, ти хотіла б, аби Черчілль був з тобою, поки я на роботі?
Дівчинка радісно сплеснула руками.
Удень Володимир працював механіком у автосервісі, вечорами – таксував. Заробляв гроші доньці на опepaцію. Вікторія приходила після роботи за Черчіллем і часто на годину-другу залишалася з Сонею. Дівчинка переказувала вигадані казки, які розповідала Черчіллю. Показувала нехитрі малюнки, на яких – птахи, котики, песики. І ділилася своєю мрією: коли виросте, буде лікарем. Лікуватиме мурчиків, бровків, черчіллів, аби в них не боліли лапки і вони могли бігати.
– Соню, колись ти підеш до школи. А зараз твоєю вчителькою можу бути я. Англійські слова будемо вчити також. Хочеш?
Дівчинка сплеснула руками, що означало згоду.
– Вікторіє Борисівно, ви ніколи раніше не поспішали з роботи, – зауважили колеги. – На репетиторство, чи на побачення?
– На репетиторство, – відповідала.
Дехто здвигав плечима, мовляв, навіщо їй репетиторство? З такими батьками, точніше, з їхніми статками, доньці-одиначці грошей на два життя вистачить.
«Діставали» й подруги:
– Віко, ти змінилася. Блиск в очах з’явився.
– Знайшла сенс життя.
– І як його звати? Хто він? Звідки? Із-за кордону? Батьки познайомили? Нарешті, тридцятка ж уже.
Вікторія турбувалася про Соню. А вдячний Володимир – про Вікторіїну «Шкоду». Сусід був чудовим знавцем автосправи. Мало не щотижня, як жартував, проводив «медогляд» автівки. І просив Вікторію бути обережною, бо на дорогах їздить купа вар’ятів.
Соня швидко опановувала науку. По-англійськи віталася з Черчіллем. Хвалилася батькові, що виконала домашнє завдання, яке дала тьотя Віка. Володимир радів, а в дyші продовжував звинувачувати себе, що залишився живим він, а не дружина.
Вікторія збиралася на два тижні до Європи. У батька день народження. Сім’я намагалася бути разом на родинні свята.
Соня і Черчілль чекали Вікторію. Дівчинка розповідала песикові свої фантазії-казки. Він лежав на її колінах і слухав. Іноді підводив голову, дивився мудрими очима, немов хотів щось запитати, чи сказати. Вона усміхалася, і повторяла слова Вікторії:
– Що, сер Черчілль?
А Вікторія розповідала про маленьку хвору сусідку. І просила батьків-медиків посприяти, аби дівчинка змогла приїхати в закордонну клініку на опepaцію, обіцяючи оплатити частину витрат. Батько, який ніколи й ні в чому не відмовляв доньці, пригорнув дружину й мовив:
– Будемо вважати, що допомагаємо нашій внучці.
Соня й Володимир збиралися в дорогу.
– Вікторіє, як маємо розрахуватися з вами? – бідкався чоловік. – Все життя будемо винні. Дивна ви, сусідко, стільки добра чужим людям.
– Я буду сумувати за вами, сер Черчілль, – гладила таксу Соня.
«Долю перемагає той, хто її атакує», – один із крилатих висловів Вінстона Черчілля, який найбільше подобається Вікторіїному батькові. І їй також. Віка боролася за долю чужої дівчинки. Нікому нічого не розповідала. Це була її друга таємниця. І наразі – сенс життя.
Батько сказав, що опepaція була вдалою. Соня буде ходити.
Вікторія ледве знайшла місце біля аеропорту, аби припаркувати «Шкоду». Оголосили про приліт літака. Півгодини, година. Нарешті почали виходити пасажири. Ось і Соня з Володимиром. Дівчинку везе на візочку працівник аеропорту. У руках зустрічаючих троянди, гвоздики. Хтось дістає з сумки пучок весняних первоцвітів. Вікторія не встигла купити квіти. Зате з її торбинки визирає щаслива мордочка Черчілля і кумедно звисає його довге вухо.
Автор – Ольга ЧОРНА
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
