«Я не можу йому сказати про сина»
Стефа з Денисом зустрілися випадково. А, може, й ні. Більше тридцяти років не бачились.
Вона недавно повернулась на свою малу батьківщину. Після того, як овдовіла. Син з невісткою і внучкою живуть у столиці. Їй стало самітньо, коли відійшов у засвіти чоловік.
Стефа любила своє нове житло. Недалеко до роботи – колишній однокласник, а нині чиновник, допоміг влаштуватися медсестрою в поліклініку. Через дорогу – парк. У вільний час брала в’язання, шукала затишне місце, й фантазувала щось для внучки.
Дeнисові після пoхoрону дружини було нестерпно. Трикімнатне помешкання видавалось надто великим і сумним. Не поспішав додому. Затримувався в коледжі, де працював викладачем, навіть без потреби. Раніше їздив на роботу машиною. Тепер ходив туди й назад навпростець через парк.
– Денис?! Ти, ти живий? – Стефа не вірила своїм очам. Її коханий, який, начебто загuнув у авaрії, стояв перед нею. Статний, у димчастих окулярах.
Стефа від подиву аж присіла на лавку. Він також упізнав її.
– Як ти? – запитав.
– Овдовіла. Недавно сюди перебралась. Син далеко. Ось, добре, що парк під боком. Не хочеться вдома сидіти.
– І мене ніхто не чекає. Батьків уже нема. Дружину рік тому похoвав.
– А діти?
– Нема.
– Ти все-таки вижив після тієї авaрії.
– Якої авaрії?
Стефі після медучилища вдалося влаштуватися на роботу у поліклініку одного з підприємств в обласному центрі. І отримати місце в гуртожитку. Мама раділа за доньку. Бо сама товклася зранку й до смерканку в колгоспі.
До жіночих гуртожитків хлопці злітались, мов бджоли до меду. Туди, де жила Стефа, зачастив і Денис. Йому подобалась гарненька медичка. Щоправда, матері про свої походеньки не зізнавався. Гонорова продавчиня, яка «могла все дістати», й припустити не хотіла, що її син-одинак може одружитися на сільській дівчині.
– Якби я зaвaгітніла, що б ти робив? – якось зненацька запитала Стефа.
– Моя мама цього не витримала б, – засміявся. – А я. Цього ж не сталося. Правда?
Про свою вaгiтність і розмову з Денисом Стефа розповіла мамі. Катерина до скандалів не надавалась. Просто, вирішила тихенько, без зайвих очей, поговорити з Денисовою матір’ю. Добре, думала, що хлопця вдома нема. Стефа сказала, що два тижні тому поїхав у гості до дядька на Південь.
Донька показала магазин, де працює Денисова матір. Катерина на фоні тієї, що «могла все дістати», виглядала, мов бідна родичка. Дама з перстенями і модною зачіскою незворушно вислухала Катерину, на мить задумалась, натягнула на обличчя страждальну маску і прошепотіла:
– Біда з сином. Поїхав у гості, потрапив у авaрію. Лікарі мало надії дають. Там родичі біля нього. Я розумію, як важко буде це почути вашій доньці. Я допоможу дам гроші, хай їде звідси. Забуде. Хай подумає про дитину. Чоловік подбає, аби вашу доньку швидко розрахували з роботи. Маєте десь родичів? На Харківщині? Купимо квиток. І, знаєте, в мене є знайома лікарка. Хай ваша донька, поки залагодимо справи, побуде під її опікою. Це ж така страшна звістка. Потім чоловік завезе її на залізничний вокзал. І ще. Не кажіть нікому, що вона вагiтна від мого сина. Навіть, якщо він виживе, то хтозна, як воно буде. Покляніться, що про це будуть знати лише ваша донька, ви, я і мій чоловік. Катерина поклялася. І взяла обіцянку з доньки.
Для Стефи все закрутилось, наче у калейдоскопі. Отямилась аж у потязі. Заплакала. Їй стало самотньо і страшно. Тітка з хати не вижене. Але чи довго терпітиме з дитиною? Своїх двоє має. Також картала себе, що не встигла сказати Денисові про вaгiтність.
– У вас горе? – запитав сусід у купе. – Ви плачете, відколи сіли у потяг.
Замовив у провідниці чаю для себе і сумної дівчини. Стефа, ковтаючи гарячий напій, упереміж зі сльозами, розповіла хлопцеві свою історію.
– Мене звати Василь, – сказав він, коли закінчила свою сповідь. – Я – сирота. А у вашої дитини повинен бути батько, сім’я. Виходьте за мене заміж.
Від почутого мало не випустила склянку з рук.
– Як заміж? Я ж вас не знаю.
– Вже знаєте. Тільки скажіть своє ім’я.
– А де ви живете, якщо сирота?
– У заводському гуртожитку. Але одруженим у нас дають квартири. Маєте час на роздуми. До кінцевої станції ще далеко.
– Ви пошкодували мене? Так?
– Я ж сказав, – зі смутком в голосі мовив хлопець, – у дитини повинна бути сім’я.
– А чому ви сирота?
– Від мене відмовилися. Відразу після народження.
На пероні Стефа погодилась на заміжжя. Правдами-неправдами тітці вдалося племінницю прописати. Після цього Стефа з Василем розписалися. Нарoдився син. А в скорім часі отримали однокімнатку від заводу.
Стефа не могла покохати Василя. Навіть слово «чоловік» вимовляла по-особливому, немов, соромлячись. А він начебто цього й не помічав. Вставав ночами, коли малий плакав. Не докоряв дружині за її прохолодне ставлення. І ніхто не знав, що Славко – не його рідний син.
Василь був тямковитим і роботящим. Заочно закінчив інститут. Отримав посаду на заводі. А згодом і нове житло.
Більше дітей у них не було. Василь картав себе, що це його вина, адже Стефа нарoдила. А сусіди жартували: син схожий, як дві краплі води, на маму. Треба ще доньку, аби вдалася в тата.
Стефа з Василем дали синові гарну освіту. Справили весілля. Дочекалися внучки. Допомогли облаштуватися молодим у столиці.
Невдовзі Василь занедужав. Стефі знову стало лячно, як тоді, коли почула жaхливу звістку про Дениса. Василь заспокоював: усе минеться. А її серце віщувало лихо. Аж тепер, через багато часу, вона зрозуміла, що кохає чоловіка. От, тільки не знає, коли це кохання прийшло. І не знає, як буде жити без Василя. А він, наче підслухавши думки, цілував її руки і дякував, що має гарну сім’ю. За сина, який завжди гордився своїм батьком. За маленьку внучку. І що тоді, на холоднім ранковім пероні, перестав бути сиротою.
Денис не йняв віри почутому. Яка авaрія? Він просто надовго затримався у дядька. Батьки наполягли. Там зустрів Жанну, закохався. Поспішно одружився. Про Стефу й не згадував: вона була епізодом у його житті. Спершу жили в Жанни. Потім переїхали до Денисових батьків.
Аж тепер Стефа зрозуміла, як жорстоко її колись ошукали.
Денисові усієї правди вирішила не казати. Лише те, що його матір розповіла про авaрію. І порадила забути її сина.
«Мабуть, через материн гріх у нас не було дітей, – міркував Денис. – Вона мало не пoхoвала мене живого. А кaра впала на нашу сім’ю».
«Я не можу йому сказати про сина. Він – наш з Василем. І я ж колись слово дала», – подумки виправдовувалась сама перед собою Стефа.
– Скільки уже твоєму синові? – поцікавився Денис.
– Тридцять один, – відповіла, опустивши очі.
Насправді – тридцять два. Але Денисові цього не треба знати.
Автор – Ольга Чорна
За матеріалами видання “Наш День”
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
