Якщо ви коли-небудь їхали трасою до Івано-Франківська зі Львова, то проїжджали Бурштин. Ну, не тільки саме місто, а й Бурштинську теплоелектростанцію. Єдину в Західній Україні. Мене вона, наприклад, лякала змалку — велетенськими горами чорного вугілля і трьома димарями, з яких невпинно валив темний, майже чорний, дим, пише газета “Експрес”.
Як тут взагалі живуть люди? Чим дихають? Чи родить у них картопля? Думалось мені тоді, а відповіді знайшла — тепер, коли навідалася на Бурштинську ТЕС.
Там працівники вже шість місяців мітингують і перекривають раз у місяць міжнародну трасу. І хоча Бурштинська ТЕС дає роботу майже двом тисячам працівників, забезпечує майже весь західний регіон електроенергією, ще й надлишок її продає Європі, у січні тут звільнилося 26 людей.
…До вахти прийшла на початку обідньої перерви. Адже саме в цей час колись багато працівників їздили на своїх автівках додому, попоїсти. А зараз на прохідній — ні душі. Нарешті бачу чоловіка у спецодязі, починаю розмову. “Коли є вільна хвилина, тоді їмо. А працюємо ми в зміни, по 12 годин, — розповідає Іван, працівник Бурштинської ТЕС. — Їдальня на території заводу є. Але щоб добре поїсти — суп, гарнір, котлета, компот — треба заплатити 45 — 50 гривень. Мітингуємо, бо керівництво дає показник, що в нас величезні зарплати — по 8 — 9 тисяч. А реально ми отримуємо вдвічі менше”.
До прикладу, сам Іван отримує зарплату чотири з половиною тисячі гривень. Це ще вважається хорошими грошима. Але ж які тут шкідливі умови праці! Тому чимало працівників покидають завод. Особливо молоді. Їдуть до Польщі. До кордону тут, де заробітки мінімум у шість разів вищі — рукою подати.
Через вахту проходить ще один працівник заводу в сірій уніформі, Михайло. Питаюся, чого б хотів від керівництва. Адже за офіційними даними, середня зарплата на Бурштинській ТЕС за січень була 10 738 грн! “Хочемо від керівництва реального підвищення зарплати, покращення умов праці, — відповідає Михайло. — Так, середня зарплата в нас дійсно 9 — 10 тисяч — та це якщо додати зарплати директора та прибиральниці й розділити на два”.
Іду до найближчих сусідів Бурштинської ТЕС. Тут живе дідусь Олексій Савич. Уже 15 років. Свого часу працював на ТЕС десять років. “Приїхав у ці краї 22 роки тому, бо тут знайшов дружину. А сам з Кам’янця-Подільського”, — розповідає. — Дим і попіл нашу хату “перелітають” — вітер все несе на сусіднє село Бовшів”.
По дорозі на Бовшів знайомлюся з Марійкою, жителькою села. “Я тут за невістку, — усміхається. — А так, то ми вже привикли до тієї води, до того повітря, так живемо. До мене сестра приїжджала з Тернопільщини, казала, що не має чим тут дихати”.
Бурштинська ТЕС заплатила в 2016 році, окрім всіх інших податків, ще й екологічний податок державі на суму 304 млн. гривень. Велика частина цих грошей пішла до бюджетів по Івано-Франківській області, в тому числі кошти надійшли й у Бовшів. Сільський голова Ганна Очкур розповідає, що з цих грошей зробили ремонт у школі, амбулаторії, сільраді, допомагають будуватися церкві.
“Якщо ми звертаємося, то в ТЕС допомагають, — каже Ганна Очкур. — Але від того шкідливі викиди нікуди не діваються. Дим, сажа, важке повітря — всім цим дихають жителі села, а найгірше — діти. Тут ніколи не буває білого снігу. За дня ще дим не сильний, а от уночі — вікно відчинити неможливо. Люди жаліються на дим. А раз навіть було, що не дим йшов, а ніби якась мазута”.
Але і це не найстрашніше. Більше жителів Бовшева хвилює зберігання відходів, які закопують фактично на території села. У викопану яму звозять всі рештки, які ще досить довгий час димлять, і вітер розносить цей дим і сажу селом… Так, пізніше ту яму закопують, садять кущі, дерева. Проте відходи все ж просочуються під землю, і тому селі майже немає криниці, з якої можна пити чисту воду. Кожного місяця воду з колодязів беруть на аналізи, щоб виявити, яка вже непридатна. Хто має можливість — купує питну чи привозить бутлями з джерел. Тож обіцяють цього року в Бовшові водогін провести.
З городиною також сумно. Вишні, сливи всихають, буває, ще весною. Груші та яблука — з чорними цятками. Картопля, пшениця родять. Але який той обід на столі, якщо продукти для нього вирощені на отруєних водах та забрудненому повітрі?
У сільській амбулаторії сумно хитають головою — хворих багато і, зрозуміло, що ТЕС цьому тільки сприяє. “Недавно приходила жінка на медогляд. І заодно просила помити руки, бо випадково взялася за паркан і все — чорні, — бідкається медсестра. — У Бовшеві живе 1486 людей, з них 224 дітей. Зараз на обліку в амбулаторії є 10 людей, хворих на рак горла або ж рак легень. У кожної другої дитини під час медогляду виявляють збільшену щитоподібну залозу. Діти частіше хворіють на легеневі хвороби: бронхіт, запалення легень. Я розумію, що ТЕС дає нам гроші, що допомагає. Але здоров’я? Здоров’я за гроші не купиш…”
Виходжу з амбулаторії, а поруч охайна, новенька школа — в учнів саме закінчилися уроки. Вони висипають надвір, але снігову бабу зліпити з чорного снігу якось не наважуються. А я намагаюся якомога більше закутатися в шарф, аби не дихати на повні груди тим їдким і отруйним повітрям…
Галина МАМЧУК
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
