Український режисер Олександр Макаров – про життя за океаном і зйомки у Голлівуді.
Олександр Макаров причетний до створення кількох проектів на телебаченні. Це, зокрема, шоу «Війна світів. Ревізор проти шефа», головними героями в якому були телеведуча Ольга Фреймут та ресторатор Арам Мнацаканов. Запам’ятався телеглядачам і проект «Великі танці», учасники якого — люди «в тілі», але які понад усе хочуть танцювати. У доробку Олександра Макарова незліченна кількість рекламних роликів для косметичних компаній… Можна би було на цьому й зупинитися молодому режисерові, засновникові та авторові пісень музичної групи THESMILE. Бо добре знає, як треба працювати якісно. Але Олександр марив Голлівудом – хотів спробувати свої сили на заокеанському знімальному майданчику.
— Як ви потрапили до Голлівуду?
— Мріяв про це з дитинства. Коли випала нагода, побував у Сполучених Штатах Америки, але головною метою був саме Голлівуд. Коли потрапив туди вперше, кортіло розібратися – чи там все саме так, як уявляв у дитинстві. Не помилився. Під час наступних візитів бував на багатьох знімальних майданчиках, познайомився з цікавими людьми: акторами, продюсерами, сценаристами, режисерами, почув багато неймовірних історій.
— Чому вирішили знімати свій фільм саме там?
— Фільм English Only, який ми зняли разом з моїм американським другом Девідом Тревором, став одним із найкращих результатів тієї подорожі. Девід був викладачем в англійській школі в Лос-Анджелесі, де я навчався. Дізнався, що у минулому Девід був актором і знімався в екстраролях. Це щось на кшталт нашої масовки. Але у Голлівуді є актори дальнього плану, а є актори середнього плану (це і є екстраролі). Наприклад, у фільмі ви бачите двох головних акторів, які між собою спілкуються, а навколо них сидять люди, які п’ють каву, – це актори середнього плану. Девід грав у екстраролях, але знімався у багатьох відомих режисерів. Я зацікавився його персоною, коли дізнався, що він знімався у стрічці “Ванільне небо” разом із Томом Крузом. Ми з Девідом подружилися, і він розповів, що мріє стати голлівудським актором і грати щось більше, ніж екстраролі.
Я прилетів до Лос-Анджелеса, вийшов з аеропорту і сказав собі: “Чувак, ти приїхав сюди у пошуках ідей”. Можливо, це дивно (але не для творчих людей), та моєю першою метою були не подорожі (хоча потрапив у Малібу, Діснейленд, Сан-Франциско і Лас-Вегас), а саме пошук ідей. Цим жив кожен день. Читав багато сценаріїв та історій, але жодна з них не здавалася мені цікавою… Коли запитав Девіда, у чому полягає його ідея, він чітко відповів: “Це історія про школу в Беверлі-Гіллз, де навчаються студенти з усього світу”. Був вражений і зрозумів: це саме те, що я шукав!
— Як минали ваші будні в Америці?
— Я жив у Лос-Анджелесі у містечку Глендейл, яке вважається “вірменським”, бо там живе багато вірменів. Пізніше дізнався, що у Глендейлі жив Тарантіно, ще до того, як став великим режисером. Знайти житло мені допомогли у першій англійській школі, де я вчився у свій перший приїзд до Сполучених Штатів.
Повертався з фітнесу близько десятої вечора, треба було перейти дорогу. Блимає червоне світло, але на вулиці не було нікого – ні людей, ні машин. Лише ступив на дорогу, раптом чую шалений звук поліцейської сирени. Над головою пролітає гелікоптер. Все було, як у кіно: мене приставили до стіни, зачитали мої права.
Жив в американо-корейській родині і подружився з ними, тому в наступні рази зупинявся в їхньому домі. У господарів Стіва та Лілі Фурман було 5 дітей, і мене здивувало, як рано вони прокидаються. За вікном ще темно – а вся родина вже на ногах. У Києві я працював до пізньої ночі і, відповідно вставав не раніше одинадцятої. Зараз мій ритм змінився, у мене є дисципліна. Навіть якщо пізно лягаю, встаю о 5-6-й ранку. Мої звичайні будні були однотипними: о 4-й ранку підйом, гімнастика і сніданок. А ще обов’язково зранку читаю та щось пишу. Тоді я мав час до 8-ї години, а вже потім їхав на заняття в англійську школу в Даун таун. В обід повертався додому і відпочивав, а ввечері їхав на заняття в музичну школу DubSpot. Отримав грант на навчання у New York Film Academy – знижку на 50%. І, як мені сказали, це справжнє досягнення для іноземного студента. Я показав приймальній комісії свої роботи, які мав на той час, і мені було запропоновано таку можливість. Але я не скористався цим.
— Чому?
-Зрозумів, що це – не мій шлях. У мене багато знайомих і друзів, які навчаються у різних кіношколах світу. На моє запитання “Чи зняв ти гідний фільм після навчання?”, майже кожен відповідав – ні! Вчитися важко і дорого: один рік навчання — 44 тисячі доларів, навчання триває майже 5 років. Треба додати до 20 тисяч “зелених” на власний фільм, плюс кошти на проживання і харчування. Але після навчання у кіношколах мало хто може зробити хороше кіно. Треба вивчити фундаментальні науки, але щоб достукатися до суті кіно, треба постійно шукати, а головне – знімати. У фільмі “Пробудження”, який вийшов на великі екрани, головна героїня каже: “Щоб цікаво писати – треба цікаво жити”.
— Як орієнтувалися у такому великому місті?
— Лос-Анджелес – це багато великих міст в одному величезному місті. Навіть люди, які там постійно живуть, губляться. При цьому транспортна інфраструктура не добре розвинута, тому майже у кожного другого є власна автівка. У мене був велосипед. Це було особливо зручно з огляду на кілометрові затори. Доїжджав на ньому до автобусної зупинки, а далі пересідав у автобус. В автобусах є спеціальні тримачі для велосипедів, які розташовані не у салоні, а зовні. Це дуже зручно: доїхав, куди тобі треба, забрав велосипед – і рушив на ньому далі.
— Що найбільше запам’яталося під час життя в Америці?
— Люди там поважають закон. Якщо не заплатив за проїзд в автобусі – можуть забрати у поліцейський відділок. Зі мною трапилася неймовірна історія. Повертався з фітнесу близько десятої вечора, треба було перейти дорогу. Блимає червоне світло, але на вулиці не було нікого – ні людей, ні машин. Лише ступив на дорогу, раптом чую шалений звук поліцейської сирени. Над головою у мене пролітає гелікоптер, навіть не знаю, випадково чи ні. Це все було настільки несподівано, що я не знав, куди мені подітися від страху, – тікати чи стояти на місці. Все було, як у кіно: мене приставили до стіни, зачитали мої права. Але поліцейські швидко зрозуміли, що я не місцевий — не злісний і небезпечний правопорушник. Відпустили, але ця історія надовго запам’яталася.
— Які відмінності зйомок кіно в Америці?
— У Лос-Анджелесі кожен другий приїхав, щоб підкорити Голлівуд – конкуренція велика! Всі розуміють, що треба викладатися на повну. Актори там сильніші, ніж наші, але не завдяки досвіду чи таланту.
— Відповідальніші?
— Річ не у відповідальності. В Україні я працював з акторами старшого покоління – професійними, багато хто з них грає і в театрі – вони дуже відповідальні. У нас працюють за системою Станіславського. Якщо коротко – ти, як актор, маєш пропускати усі почуття героя через себе. Якщо тебе не “пре”, то нічого не зробиш на знімальному майданчику, коли нема натхнення… Кажуть, що Голлівуд працює, як фабрика. Люди розуміють, що це творчий конструктор, де кадр за кадром складається у кіно. У нас же актори вважають себе головними, ніби весь фільм несуть на собі. Це не так, і, як результат, конструктор не збирається, фільм “провисає”. Я — режисер і хочу почуватися головним інженером цього конструкторського бюро. Хочеться мати можливість побудувати фільм, незважаючи на те, що в акторів може не буде натхнення. Я питаю — а якщо у режисера не буде натхнення? Що будемо робити? Знаю випадки в Україні, коли режисер сидить на майданчику і чекає, доки прийде натхнення, а кожна година простою коштує шалених грошей.
— Чого вам не вистачало в Америці?
— В Америці є все, крім українських дівчат та української їжі!
— Що для вас було найскладнішим під час життя у Сполучених Штатах?
— Можу згадати багато історій і розповідати їх, як смішні, але були дні, коли я ридав, як дитина, в подушку, і дуже хотів додому. Перші 2−3 місяці були найважчими у моєму житті – бо там я був дуже самотнім. Коли переміг це почуття, все змінилося. Пізніше дізнався, що Лос-Анджелес називають “містом одинаків”. Мало людей дружать між собою, величезна конкуренція, і у великому місті ти почуваєшся самотнім. Коли я зустрічав там українців, ми спілкувались українською – і це було неймовірне відчуття, яке важко зрозуміти тому, хто не жив в еміграції. Зараз я скучаю за Америкою. Часто бачу уві сні улюблені місця, особливо океан. Це моя друга батьківщина, і хоча ця країна — яскрава і дивна, не кожен зможе у ній прижитися. Щоб туди їхати, треба бути готовим воювати за місце під сонцем. Я це розумію, і тому готовий до наступного бою!
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
