Страшнішим за голод, побиття та електрострум виявилося катування спрагою: Як вижити в полоні

Страшнішим за голод, побиття та електрострум виявилося катування спрагою.


“Я не повірила, що наші в місті. Хоча я весь час чекала і вірила, – вихователька Олена Наумова не стримує сліз. – Це, мабуть, було моє друге народження. Не тільки моє – усіх наших друзів, усіх херсонців. Це таке було щастя! На вулицях, на площах. Від тих хлопців, наших військових, ми не могли відірватися. Ми їх обіймали, ми їх цілували”.

©

Олена Наумова – звичайна вихователька херсонського дитсадка. Але вона стала безстрашним борцем за Україну. Та пережила пекло російського полону. Від перших днів окупації Олена розпочала інформаційну війну в соцмережах. Щодня ризикуючи життям, жінка доводила ворога до сказу: “Вони за мною слідкували, вони слухали мої ефіри. Сиділа в окупованому місті і тричі в день у стрімах кричала: “Слава ЗСУ!”. Нас було багато таких. Оцей спротив херсонців – він просто їх діставав. І вони вирішили покарати одного з нас, щоб іншим не кортіло”.

На згадку про жахи полону Олена зберегла поліетиленовий пакет, який окупанти вдягли на неї під час викрадення.

“Так, взяли і на голову одягли. Коли я сиділа на допитах, хтось із них заходив і кричав: “А, вот ти, звєзда!”. Думаю, зараз як заліплять по голові, бо не видно ж було нічого. Це таке приниження, це намагання зробити з людини безсловесну істоту. Ти не можеш сам запитати щось. Одразу: “Нє! Молчать!”.

Колишня бранка впевнена, що росіяни вдягали цивільним на голови пакети через панічний страх бути впізнаними.

©

“Вони бояться! Вони бояться нас, українців, вони бояться, що знайдуть кожного. А знайдуть кожного, обов’язково!”

“Згідно зі встановленими міжнародними актами, цивільні не можуть бути в полоні, це стосується виключно військовослужбовців, – наголошує Андрій Нєбитов, начальник Нацполіції в Київській області. – Більше того, вони ж не лише забирають цивільних в полон – вони їх потім пускають на обмін на своїх військовослужбовців. Цивільні – вони фактично заручники. Це злочин, який передбачає порушення законів і звичаїв ведення війни. За це обов’язково настає відповідальність”.

Читайте також  Нащадок повстанців і вірний син України: на війні загuнув Михайло Ломпас. Глибокі співчуття рідним та близьким Героя

“Вони мене майже не годували, – розповідає колишня бранка Олена Наумова. – Печиво, що я з собою взяла, там було грамів 200. Перші два дні я з’їдала по три печенюшки вранці і ввечері. Казали, що “женщін вашего возраста ми нє бьйом”. Але все одно я отримувала і по обличчю, і дроти до мене під’єднували”.

Але страшнішим за голод, побиття та електрострум виявилося катування спрагою.

“Найбільше в підвалі боялася, що в мене закінчиться вода, – каже Олена. – Якщо до голоду можна звикнути, то без води людина скільки днів може прожити? Інстинкт самозбереження спрацьовував. Мозок диктував: тобі потрібна вода”.

©

“Всі, хто перебуває в полоні, вони в заручниках у абсолютно хворих на всю голову людей, – каже Максим Жорін, екскомандир полку “Азов”. – Вони не надають ані необхідну медичну допомогу, ані необхідну кількість їжі й води, ані зв’язок з рідними. Всього цього просто не існує”.

Пройшовши всі кола пекла, сьогодні Олена ділиться власними правилами, які допомогли їй вижити в полоні. Правило перше – демонструвати природну поведінку: “Якщо я буду зображати з себе Жанну Д’арк, то мене будуть вбивати болісно і довго. Тобі страшно – кажи, що тобі страшно. Тобі хочеться плакати – плач. Це буде природньо, і вони можуть повірити. І тому я так грала свою роль: мовляв, я вам все скажу. А сама давала їм дезінформацію, давала контакти людей, які, наприклад, давно виїхали”.

Друге правило виживання в полоні – не занепадати духом. Інакше можна збожеволіти.

“Я робила зарядку, я ходила, я подумки співала, читала вірші, – розповідає Олена Наумова. – Щоб не з’їхати з глузду, треба обов’язково зайняти чимось мозок. Згадувати приємні моменти в житті. Думати про те, яка гарна буде наша країна, коли ми звільнимо її від окупантів”.

Читайте також  Шалений обмін! Чекали три місяці — автобуси наповнені НАШИМИ: як тут не плакати. Ріки сліз!

Та головне правило виживання в полоні – взаємодопомога та підтримка інших бранців.

“Обов’язково думати не тільки про себе. Над молодими дуже знущалися, їх весь час били, катували струмом, – свідчить Олена. – Між камерами були такі великі отвори, через які проходили труби. Я ставала на коліна, зазирала до полоненого по сусідству, бо він сам був пристьобнутий, казала: “Валєрчик, як ти?”. Каже: “Тітонько, все нормально”. Взагалі, якби не Валєрка, я б там замерзла. Я була в одній майці і в одній літній спідниці. У нього був туристичний килимок. Він його розірвав навпіл руками, закованими в кайданки, і просунув мені в цей отвір”.

“Люди, яких викрали і закривали в одній камері, їх всіх примушували кричати “Слава Росії, слава Путіну”. Якщо в камері знаходилося 20 людей і один не співав або висловлював свою проукраїнську позицію, били всіх”, – наголошує Андрій Нєбитов.

©

“Але ми розуміємо, що у всіх різне здоров’я. Хтось витримає тортури, а в когось слабке серце. Треба дбати і про себе, і своє оточення, думати про те, що все одно з полону людину буде визволено”.

Серед людей, які виховувалися в СРСР, побутує міф, що військові в полоні мають триматися героями. Ізраїльський спецпризначенець Денис Десятник ділиться власним досвідом, як вчать виживати в полоні бійців ЦАХАЛу: “В першу чергу, не панікувати, аби в будь-якій ситуації тримати себе в руках. В Ізраїлі є невелика кількість спецпідрозділів, які готують своїх співробітників, щоб за будь-яких тортур, навіть в разі ампутації кінцівок, людина не здала важливу інформацію”.

Але таке геройство стосується лише окремих загонів спецслужб. Для звичайних бійців ЦАХАЛу головне завдання в полоні – зберегти своє життя.

Читайте також  Боже, допоможи їм відбути ці страшні муки. Вечором повідомили про нових полонених. Крики матерів “людоньки допоможіть”

“Військовий, якій просто воює на передовій, він боронить свою країну, захищає свій дім, але якоюсь глобальною інформацією він не володіє, – каже Денис Десятник. – Тому йому навіть рекомендують у разі взяття в полон розповідати все, що він знає, і не наражати себе на тортури”.

Цей досвід кращих армій світу запроваджено і в сучасному українському війську.

“На випадок, якщо людина потрапляє в полон, є протокол у його підрозділі, – підтверджує екскомандир полку “Азов” Максим Жорін. – Вони одразу міняють радіостанцію, вони міняють позивні, вони міняють позиції. Для того, щоб зберегти життя інших людей, не піддавати їх ризику. Тому тримати інформацію і за неї терпіти немає жодного сенсу. Ти маєш зберегти своє життя та здоров’я для того, щоб повернутися і продовжувати свою боротьбу”.

 

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

РЕКЛАМА:

Джерело.