Після анексії Криму українського Росією Роман та Тетяна Власенки вирішили стати внутрішніми переселенцями та переїхали із Сімферополя до невеликого курортного містечка Ворзель під Києвом. Там вони збудували будинок і почали жити разом зі своїми трьома дітьми. Минуло 8 років і вони знову побачили російських солдатів – цього разу вже біля свого нового будинку. Про це вони розповіли Російській службі Радіо Свобода.
Перші бої, про які стало відомо після рішення президента Росії Володимира Путіна розпочати війну проти України, припали, крім Харкова, на передмістя Києва. Бої за Гостомель, де російські військові зайняли аеропорт, поступово поширилися і на прилеглі до нього населені пункти Бучу, Ворзель, Ірпінь. Після того, як місцеві жителі кілька днів провели у підвалах під обстрілами, у них почала закінчуватися їжа. Гуманітарні коридори для виїзду мирних жителів Росія не відкривала, і родина Власенків вирішила на свій страх та ризик виїхати з міста та вивезти своїх дітей. 4 березня при спробі евакуюватися з Ворзеля вони потрапили під обстріл.
Роман Власенко на тлі свого обстріляного російськими військовими будинку у Ворзелі
7 березня Роман Власенко вже писав з Ірпеня в соцмережах, щоб повідомити рідних та друзів: «У нас тільки з’явиться зв’язок – слабенький вайфай. Мобільного зв’язку нема зовсім. Ми в ізоляції. Розкажу найважче – наслідки. У Каті побиті легені, переломи грудної клітини, пробиті два суглоби на ногах, поламані ліве бедро та права гомілка. Це основне. Дихання відновили, рідину вивели. У Тані біда з ногами. Права – від бедра до гомілки – потрощена, на лівій – відкритий перелом гомілки. На обох ногах відкриті кульові рани, плюс апарати Ілізарова. Обидві в свідомості, їдять, проходять важкі перев’язки. Лежать на знеболювальних. Я поруч, допомагаю, чим можу. Ми в Ірпені, і поки нема безпечного гуманітарного коридору, виїхати не зможемо. Лікарня без тепла і світла, але персонал і лікарі героїчно працюють. Відновлюємося, чекаємо на можливість виїхати. Лікарі кажуть, що все в межах позитивного сценарію».
Тетяна Власенко розповіла Радіо Свобода, як вона та її дочка Катя отримали описані її чоловіком поранення:
– Де ви зараз перебуваєте? Що з вами сталося?
– Ми зараз у київській лікарні. У якій саме, я сказати не можу, мені не дозволяють. Що сталося із нами? Ми намагалися самостійно евакуюватись із Ворзеля 4 березня. До того моменту Росія не давала жодних «зелених» коридорів, і ми не вірили в те, що вони їх колись дадуть. А у нас у селищі Ворзелі з початку війни, з першого дня, розбомбили наш будинок. Ми жили у підвалі у сусідів. Були бої прямо у нас на вулиці, прямо в нашому селищі, танкові бої, вибухали гранати, міномети тощо, а ми жили з двома дітьми в підвалі вже кілька днів. Діти втомлені були психологічно. Ми – у підвалі, їжі не вистачало. І ми вирішили, як тільки з’явиться хоч мить тиші, рвонути на територію, яка начебто наша, звільнена.
У підвалі в наших сусідів, де ми ховалися, було старе радянське радіо, 1970-х років. І через це радіо ми намагалися ловити якісь хвилі, щоб почути хоч якусь новину, бо телефони не працювали – не було ні світла, ні води, ні газу, ні зв’язку, нічого не було, тільки це радіо як джерело життя, з якого ми щось чули. І ось, коли 3 березня закінчився бій, а він тривав у нас над головами понад 6,5 годин, ми почули по радіо, що ніби наші воїни відбили російських солдатів углиб, що Ірпінь та Буча тепер наші. А ми – у Ворзелі. Ворзель – це маленьке курортне селище, там мінімальна інфраструктура, нічого немає військового. Він мирний, домашній: дитячий будинок, пологовий будинок, дитячі санаторії та кілька селищного плану будинків. Ми хотіли просто рвонути на Ірпінь, місто, яке найближче розташоване до Ворзеля, яке начебто було під контролем українських солдатів. До нього їхати було від нашого будинку через маленький місток, що «залишився в живих», буквально 800 метрів. Було тихо. Я вилізла з підвалу, сама пішла на розвідку, прогулялася вулицями. Було дуже тихо, дуже тихо. Нікого довкола не було. Я шукала чи танки, чи блокпости, чи солдатів. Я пам’ятаю, мене ще сусіди не пускали: «Куди ти лізеш, дурненька! Тебе зараз там застрелять». А я їм кажу: «Так, гаразд, я одна проста жінка. Що вони зі мною зроблять? Я – мирна жителька». Я походила вулицями, дорогами і не знайшла ні танків, ні блокпостів, нічого, і я подумала, що чисто, порожньо, що можна їхати. Ми швидко завантажили в машину речі, дітей – я, чоловік та двоє дітей (старшій доньці 16 років та молодшому синові 8).
Треба було переїхати лише дві вулички, один місток, ще одну вуличку, і ми були вже в Ірпені. Але щойно ми повернули за ріг нашого будинку, у нас почали стріляти з дворів. Російські солдати поховалися у дворах мирних жителів. Я їх не бачила. Вони підло, навіть не відчинили ворота, вони стріляли прямо з-за воріт. Коли ми закричали і відразу ж зупинилися, чоловік закричав і зупинився: «Тут діти. Що ви робите?». Один із них вийшов за ворота. Це була не російська, російською він нормально не говорив. На ньому була кепка з «георгіївськими стрічками». Він дуже зле на нас дивився і почав махати руками: «Що ви тут робите? Ідіть звідси!» Чоловік каже: «Тут діти, ми хочемо виїхати і вивезти дітей. Можна ми проїдемо цією вулицею до мосту і звернемо?». Він нас не зрозумів, напевно, сказав «так» і махнув рукою, на кшталт їдьте. Мій чоловік сприйняв це як дозвіл та натиснув на газ. Там була дорога, розбита танками, тож проїхати тихо та спокійно не вийшло б. Тому він натиснув одразу сильно на газ. І щойно чоловік газонув, буквально за 100 метрів на нас полилися автоматні черги з усіх дворів. Росіяни розосередилися у всіх дворах і не зупинялися.
Чоловік кричав нам: «Пригніть голови!» Я бачила, як літали кулі, як вилітали шибки. А я вже відчувала, як влітають у мене кулі, і я розуміла, що шибки вже летять скрізь. Я – ще така наївна дурочка – думала, що якщо ми доїдемо до їхнього блокпосту, я покажу їм наші документи, що ми – мирні жителі, то нас пропустять. Я в руках якраз тримала файл із нашими паспортами та дитячими свідоцтвами про народження. Я дивлюся, а у мене весь файл забризканий кров’ю, і я вже нічого не бачила на цих свідоцтвах. А чоловік кричить і махає руками: «Що ви робите?! Тут же діти!» Вони перестали стріляти, вийшов російський солдат, дуже був схожий на офіцера, бо мав виправку та інтелект на обличчі було видно. Він вийшов до нас. Чоловік йому кричить: «За що ви вбили мою доньку?!» Їхні кулі прошили нас, потрапили в спину моєї дочки, і вона хрипіла. Із неї виходив свист, кров. Вона лежала вже непритомна.
А я не могла поворухнутися, бо всі мої ноги від стегна були подрібнені просто в м’ясо. Я намагалася їх руками скласти в якийсь шматок, десь натиснути, щоб кров не йшла, але це було неможливо. Я лежала і відчувала, що втрачаю свідомість, а чоловік із ними говорив: «Що ж ви зробили?! Навіщо ви вбили мою доньку і дружину?! Ми ж нічого вам поганого не зробили! Ми ж не починали цю війну!» Він нам відповів: «Ми теж її не починали. Ви навіть не уявляєте, скільки в таких цивільних машинах їздять нацистів і закидають нас гранатами. Ми просто захищалися. Ми виконували наказ – ми стріляємо у все, що рухається». І тоді з ним заговорила я: «Ми схожі на нацистів? Подивись на мене, на мою доньку. Ми не звали тебе сюди. Ми не звали сюди війну. Все, що ми хотіли зробити, ми хотіли вивезти наших дітей у тишу, де немає війни, де не стріляють!» Я не знаю, що в ньому прокинулося, але щось людське промайнуло в ньому. Він покликав когось зі своїх солдатів. Навколо нас одразу скупчилося багато солдатів. На що я звернула увагу, вони були молоді. Не знаю, строковики – не строковики, але мені 42 роки, для мене солдатики всі були молоді – 20-22 роки. Вони тягли до нас бинти. Вони намагалися надати першу допомогу. Вони прикладали до спини доньки якісь паперові рушники. Мені намагалися перебинтувати ноги, що розсипалися. А чоловік все кричав на них, що «дайте ж нам дістатися до шпиталю. Нас можуть урятувати тільки в шпиталі». Вони не хотіли нас спочатку пускати, а потім щось сталося… Я весь час говорила з цим росіянином… Він спочатку здивувався: «А чому ви говорите російською мовою, ви ж українці?» Я кажу: «А тому що в нас Україна – вільна країна. Ми говоримо будь-якою мовою, якою обираємо говорити самі. Тут немає нацистів. Вам засрали голову». Я так йому й сказала.
А моєму сину пощастило, його Катя, старша донька, закрила собою, і кулі в нього не потрапили. Він тільки кричав на весь голос: «Росіяни, я вас ненавиджу, ви вбили мою сестру!» Нехай цей звук завжди буде у них у вухах. Але дякую їм, що людське в них прокинулося, і вони дозволили. Наш сусід вискочив своєю машиною з сусіднього двору, нас перевантажили туди, дітей, мене кинули в багажник, і буквально за кілька хвилин встигли довезти до ірпенського шпиталю. Там просто героїчні лікарі, змогли врятувати наші життя. Окрема історія про те, як героїчно наші хлопці з територіальної оборони видобули в Києві кров, яка мені була потрібна, і встигли доставити вчасно. Нас урятували. Коли мене привезли, у мене залишалося 30% крові, а Катя взагалі сипіла і не могла дихати сама. Але нас врятували, ми зараз живі та вдячні нашим українським воїнам, нашим українським простим людям, які нас підтримали.
Тетяна і Роман Власенки
– Чи є шанс, що ви зможете залікувати рани і не матимете тяжких медичних наслідків після отриманих поранень?
– Нам сказали, що якщо буде місяць-два проведена якісна реабілітація, то ми зможемо нормально функціонувати. Ну, про якісну реабілітацію та два місяці зараз у цих умовах Києва та війни мені навіть страшно подумати. Наразі ми лежимо біля вікон, слухаємо сирени та розуміємо, що нам навіть нікуди сховатися, ми обидві лежачі, ми нерухомі.
– Обстріли Києва продовжуються? Ви чуєте вибухи та артилерію?
– Звичайно!
– Які бої відбувалися усі ті дні, що ви перебували у Ворзелі?
– Туди зайшла російська танкова колона. Справа в тому, що вони намагалися прорватися на Київ, а всі шляхи, які можуть їх з’єднати з Києвом, наша українська артилерія відрізає – підривають мости, ставлять свої знаряддя. Наше селище ніби осторонь, таке курортне селище, але в ньому є маленький місточок через річку, яка з’єднує Ворзель з Ірпенем і, відповідно, Ірпінь з Києвом. І виходить, що вони якимось чином дізналися про цю одну маленьку доріжку з одним маленьким містком і вирішили всією цією танковою армадою йти через нас.
Коли був бій, наш хоробрий сусід, який нас врятував і довіз до ірпеньського шпиталю, визирнув у хвилинку затишшя з льоху і нарахував 20 з чимось танків, які йшли нашою вулицею. Тому так і вийшло, що ось цей запеклий бій був у нас, у Ворзелі. І, як я потім зрозуміла, не вдалося в наших звідти росіян вибити. Вони там закріпились. Ворзель – ще й досі під російськими військовими. Вони там бешкетують, знущаються з людей. Дякувати Богу, я чула, що хоч після кількох днів вони дозволили «зелені» коридори, і людей централізовано колонами звідти евакуювали. Якби ми зачекали ще кілька днів, був би шанс евакуюватися.
– Як ви ставитеся до того, що відбувається зараз в Україні?
– Це сюр, що не вкладається в голові. Це ненормально. У нас мирна, спокійна, співуча країна. Так, у нас там якісь проблеми в політичному ладі, що ми самі не знаємо, куди ми йдемо. Але ми так робимо тільки тому, що ми молоді, ми лише вчимося, грубо кажучи, ходити і ставати чимось більшим, ніж особистість. Ми довгий час були під Росією. Ми довгий час були рабами, а зараз, коли боремося за нашу свободу, нас за це вбивають. А люди ж у нас усі хороші, добрі. У нас ніколи не було якихось, про що говорять росіяни, націоналістичних сутичок, ніколи! Я все життя жила, кого знала, бачила, ніколи не було!
Як я можу до цього ставитися, якщо в той же Ворзель часто приїжджали в гості росіяни, до своїх бабусь, дідусів, своїх родичів та знайомих. Вони в наших магазинах скуповувалися, з нами розмовляли, жартували. Наші люди їх добре приймали. А зараз вони відстрілюють наших людей, як звірів. Якщо чесно, у цій усій війні мене турбує тільки одне, що я своїх дітей захистити не можу, бо лежу безпорадна з перебинтованими ногами, а війна триває, і я нічого не можу зробити, щоб хоча б доньку відновити.
– А донька зараз разом із вами?
– Так, донька разом зі мною в одній палаті. У неї прострілена легеня, чотири зламані ребра, там ще коліна, п’яти, суглоби, лопатка. Вона також лежить. І, попри все, сміється.
Російське масштабне військове вторгнення в Україну триває від ранку 24 лютого. Російські війська завдають авіаударів по ключових об’єктах військової та цивільної інфраструктури, руйнуючи аеродроми, військові частини, нафтобази, заправки, церкви, школи та лікарні. Обстріли житлових районів ведуться з використанням артилерії, реактивних систем залпового вогню та балістичних ракет. Колони бронетехніки російської армії намагаються оточити Київ та кілька обласних центрів неподалік російського кордону.
Росія заперечує, що веде проти України загарбницьку війну на її території та називає це «спеціальною операцію», яка має на меті «демілітаризацію і денацифікацію».
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
