Вночі Степан розплющив темні згорьовані очі. Глянув у брудне завезяне вікно, з якого піддував вітер, яке колись давно виблискувало від чистоти. Глибока ще зовсім ніч надворі, а він уже прокинувся, сон зовсім не йде. Хоче заснути ще, але де там: спогади й невеселі думки не дають навіть на хвилину бодай задрімати. І лише коли почало надворі сіріти, чоловік підвівся з ліжка… Поволі, неквапливо, навіть неохоче… Ні, Степан не ледащо – господар чи не на все село… Був… А тепер нічого йому зовсім не хочеться… Усе змінилося вже давно у цій сільській невеличкій хатині.
Життя якось умить утратило сенс. Бо ж для чого старатись, для кого ж і для чого ж робити? Залишився ж сам, як палець… Хата величезна, і хлів добротний, і подвір’я, та із кожного кута віє якимись холодом, пусткою… Джерело
Півроку тому пoмeрла Степанова дружина Надія. Рано пішла із життя. Бо хіба ж то роки – п’ятдесят із хвостиком. Помeрла Надія раптово, Степан більше ніж місяць не міг до цього звикнути, не міг із цим змиритись… Навіть, бувало, підсвідомо шукав у хаті – знав, що має бути десь тут, поруч… Та дні минали в самоті і на душі ставало дедалі важче… А ще ці спогади… Ятрили душу, ой, ятрили… І ще важче було від думки, що вже нічого не повернеш…
Надія та Степан познайомились у Росії, на далекій Півночі. Хоча родом обоє були з України, в чужину доля закинула на заробітки. Надія була сирота, а Степан із багатодітної родини, тож допомоги обом було чекати нізвідки. Степан справжній красень: високий, стрункий, із чорним чубом – тут нічого не скажеш. Усі дівчата біля нього так і вились. А юнак сподобав собі Надю – маленьку, тиху, навіть непримітну… Мабуть, тому, що дівчина була надзвичайно доброю, несварливою, згідливою. А от Степан був хлопець гарячий: коли щось не так, як він хоче, все криком, а бувало, й кулаками вирішував… Та Бог, видно, так людей у житті парує…
За якийсь час відчула Надя, що вaгiтна. Розповіла про все Степанові. «Гаразд, житимемо разом», – сказав. Про одруження ні слова, а вона й не заїкалась… І тільки коли донечці Світланці виповнилося чотири рочки, Надія зі Степаном розписалися. Та чи стала Надя від того щасливішою?.. Ой, не стала. Тепер Степан це добре розуміє. Дякувала жінка хіба що в душі, що її дитина має законного батька, ото й, певно, все…
На той час Надія і Степан уже повернулися в Україну, почали будувати хату в тому ж селі, де жили чоловікові батьки. Гарували чорно обоє. Та чи були між ними якісь почуття? Мабуть, ні. Часто вечорами Степан ходив «розвіятись» і додому приходив аж уранці наступного дня, а то й за декілька днів… Нерідко й напідпитку лaяв Надію, ображав, а іноді й руку на неї піднімав. Отак, як кажуть, ні про що, ні за що. Часто жінка брала маленьку донечку і втікала з дому – чи то до сусідів, а коли тепло було надворі, то в садок, за хату. Там обидві й ночували…
Згадуючи це, нині вже сивий чоловік хапається за голову:
«Ой Надько, Надько, якби то життя повернути назад, бодай на півроку, та я б… Та я б навколішки в тебе пробачення просив… Ноги тобі цілував би…».
І знову важкі спогади ятрять душу…
За якийсь час у Степана з Надією народився ще й синочок, Володя. Дітей Степан наче й любив, але дуже вже суворий, навіть жорстокий із ними був. І Світлана, і Володя, навіть коли підросли, боялись батька. Не знаходилось у Степана до сина і доньки доброго слова – лиш лaйка, а як випив, то й ременем виховував. Дивна була ця Степанова любов. Щоправда, коли діти школу закінчували, поїхав чоловік на заробітки на навчання їм заробити. Тут нема що Бога гнівити – дав, як то кажуть, він їм обом вищі освіти.
Та коли повернувся з тих заробітків! Господи, певне, було б краще, якби й там залишився. Десь рік, а то й більше, телефонувала до Степана якась жінка. Бувало, Надія підніме слухавку, то та пані тільки й те говорить, що Степан до неї піде, бо лише її кохає. Та й сам Степан не приховував своїх стосунків з іншою. Навіть погрожував дружині, що вижене її з помешкання, а додому свою коханку приведе, але вже не як коханку, а як законну дружину… Надя, бідолашна, все це вислуховувала, але мовчала… Знала: скаже бодай слово на свій захист – заробить на горіхи… Скільки ж там тієї Наді – як кажуть, пушка духу. А кулак у Степана важкий, неймовірно важкий…
А за якийсь час знайшов Степан молоду коханку в сусідньому селі. Усі про це знали, всі про це говорили. Чоловік хвацько ходив селом: дивіться, мовляв, який я ще козак! А Надя опускала очі, соромилась: діти вже дорослі, негоже, щоб тицяли на них пальцем через батька… Ой, скільки було в нього ще потім тих коханок! Навіть на доньчине весілля одну привів. Боже, це ж до такого додуматись!..
«Ой Надько, а чого ж ти мовчала? – знову хапається за голову сивочолий Степан. – Скільки ж ти натерпілася, бідолашна!.. Та вигнати треба було мене, таку сволоту! Вигнати!..»
Згодом діти поодружувались, але жити пішли окремо. Хоч і будинок великий, добротний – тут нема що казати: Степан був господарем на все село, і гроші вмів заробити, – але ні син, ні донька не хотіли жити під одним дахом з батьком. Навіть коли в гості приїздили, а він, Степан, до кімнати заходив, раптово переривали розмову. І таємниць ніяких наче не говорили, а ніби й далі, як у дитинстві, боялись батька. А ще якось навіть зневажали, чи що, за таке ставлення до матері…
І навіть коли Надії не стало, донька то принаймні раз на місяць до батька зателефонує, а син то й того ні. Ні будинку не хочуть, ні знатися з ним…
Коли діти роз’їхались і залишились вони разом із Надією, менше почав Степан пити і з коханками вже ніби не водився, але до дружини завжди мав за що вчепитися: то їжу не досолила, то пересолила, то не там щось поклала, то занадто холодне, бо занадто гаряче… І завжди в хаті крик, лемент… Не мала бідолашна Надя життя й далі. Повсякчас мовчки все ковтала: ніколи не обзивалась, не огризалась… Тихенько жила, так само тихесенько й згасла…
Не думав Степан, що так йому важко буде після смeрті дружини. Спершу ніби бракувало її в хаті, а потім з’явилась у душі якась пустка, байдужість…
Тепер часто отак сидить Степан на лавці біля хати і згадує життя. Перебирає ті спогади, як вервицю. Не старий ще, та й удівець, міг би й вдруге одружитись, чи бодай якусь господиню у дім привести, та Степан про це й не думає…
«Ой Надько, Надько, якби то життя повернути назад, – щоразу говорить подумки. – Та я б… Та я б!..»
Але змінити вже нічого не можна, бо ж життя не повернеш…
Руслана ЦИЦЮРА
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
