Я віддала достатньо  і пожила “для когось”, “бо так треба і мус”

Всі роки після одруження я ловлю себе на думці, що це пастка.

Є люди, які не створені для стосунків. Життя з кимось. Дітей. Побуту. Все це в мене було і є. Але розумію, що хочу спокою та волі. Ні, не самотності, непотрібності. Тиші. А хочу не звітувати нікому, не бути вічно винною.

Без драм та трагедій. Легкості, поваги та комфорту!

Чи має право жінка піти в нікуди? З сім’ї. Залишити все і втекти.

Від сварок, докорів, ревнощів, криків. З місця, де нещаслива, некохана. З дому, який став для неї пеклом.

І неважливо куди йти. Бо коли мова йде про самозбереження, про те житимеш ти чи ні, то умови та місце неважливі.

Я розумію, що зіткнусь з осудом.

Бо що мені треба було? Збоку виглядає, що мала все. Чоловіка, дітей, квартиру. Але я була там ніким. Мене принижували. Тиснули на мене. Судили. Дорікали. Завжди погана. Жінка та мама.

Я розуміла, що йду звідти, щоб зберегти рештки себе. Справжньої. Або піти, або остаточено встратити розум, волю, зламатись до кінця. Стати овочем, що дивиться телевізор та без кінця робить якісь рутинні справи.

Чоловіки йдуть. Залишивши жінок та дітей. Це звично. Коли йде в нікуди жінка, нічого та нікого не взявши. Вони не зникає. Є. В житті сім’ї, дітей. Продовжує бути десь близько. Щодня. Щоранку. Але не на спільному колишньому просторі. Мати свою окрему територію. Нехай це орендоване житло. Орендоване з кимось випадково знайденим в інтернеті. “На спілку”. Одна маленька кімнатка. сон на підлозі. З меблів лише тумбочка і стара шафа. За сусідку дівчинка, котра також пішла від батьків, бабусь в нове самостійне життя.

Читайте також  Як жінці дожити до Великодня?

Якісь речі в пакетах на підлозі. Кілька тарілок та горнят.

Щомісяця страх не знайти тих 1500 на оренду. А ще комуналка. Страх позбутися цього тимчасового прихистку.

Прокидатись о четвертій ранку. Бігти на інший кінець міста, щоб побути з дитиною. Сказати “доброго ранку”, обійняти, зробити тепле какао та віднести в садок.

Відчувати кайф і насолоду від темряви, тиші, спокою, нічного міста.

Від нового етапу в житті.

Працювати. Знову працювати. Щодня. Творити. Свій світ. Простір.

Зліплювати себе докупи.

Віддавати. Час, сили, емоції благодійності. Замісь того, щоб заробляти гроші я більше ніж пів року зосереджуюсь на громадських справах, на проектах, на втіленням задуманого. Так, це не принесе грошей. Поваги. Віддачі.  Але тішусь, що сама можу щось безкорисливо давати іншим. Нехай це мій час, руки, розум.

Все вдається.

А робота, та що для грошей буде. Я візьмусь за розум і почну багато працювати. Знайду щось щоденне. Таке, яке дисциплінує. Ходитиму від години до години. Кудись. Куди візьмуть. Щоб отримати змогу бути незалежною фінансово. Це перш за все.

І, коли я стану собою, знайду своє нехай тимчасове місце в цьому світі, зможу знову гріти когось. Своїм світлом. Дітей, близьких. Зможу і захочу.

Поламана й розбита я живу саме зараз.

Страх і сумніви є. Але це єдиний вихід. Бути. Собою. Боротись перш за все за себе.

Реалізовуватись попри все. Відбутися.

Нарешті.

Я віддала достатньо  і пожила “для когось”, “бо так треба і мус”, “як всі”.

Випливу чи потону? Чесно, не знаю. В мене є достатньо сили та волі, щоб боротись. За себе справжню.

Моїм дітям не потрібна мама-заробітчанка, яка зникне на довгі 5-10 років і стане банкоматом. Вони матимуть маму щодня. Але…. Ту, яка щаслива.

Читайте також  “Гвалтували по черзі, а потім викинули з машини”: У нічному клубі двоє мажорів познущались над дівчиною

Не депресивну, пригнічену, безвольну й інертну. Я борюся за нас всіх. Так. Жорстоко. Болісно. Це як рвати по живому. Шматки шкіри й м’яса пиляти тупим обрізком скла. Але це треба зробити, щоб вижити.

 

 

 

РЕКЛАМА:
>
Загрузка...


загрузка...