Я бачив багато концентраційних таборів. І старих, і нових. У одному з них сам провів декілька років. Потім вивчав історію таборів Радянського Союзу по архівних документах, але в найстрашніший потрапив за рік до того, коли КДБ змусив мене втікати за межі країни.
Називався цей табір “Бутугичаг”, що в перекладі з мови російських північних народностей означає “Долина смерті”.
Свою назву ця місцевість отримала коли мисливці і кочові племена оленярів кочуючи по річці Детрин, натрапили на величезне поле, усіяне людськими черепами і кістками. Олені в стаді, почали хворіти на дивну хворобу – у них випадала спочатку шерсть на ногах, а потім тварини лягали і не могли більше встати.
Механічно ця назва перейшла на залишки берієвських таборів 14-го відділення ГУЛАГу, які знаходяться у цьому місці.
Зона, за розмірами – величезна. Будівлі або їхні залишки можна було побачити усюди: по головній ущелині, де стоять коробки корпусів збагачувальної фабрики; у безлічі бічних гірських відгалужень; за сусідніми сопками, густо порізаними шрамами пошукових шурфів і дірками штолень. У найближчому до зони селищі Усть-омчуг мене попереджали, що ходити по місцевих сопках небезпечно – у будь-який момент можна провалитися в стару штольню.
Наїжджена дорога закінчувалася напроти збагачувальної уранової фабрики, зяючої чорними проваллями вікон. Навколо пустеля та запах тліну. Радіація вбила усе живе. Тільки мох росте на чорних каменях.
Мій лічильник Гейгера ожив задовго до того, як я підійшов до фабрики. У самій будівлі він тріщав вже без зупину. А коли я підійшов до 23 металевих бочок з концентратом, що були залишені біля зовнішньої стіни, сигнал небезпеки став нестерпно гучним.
Активне будівництво тут йшло на початку 40-х років, коли повстало питання: хто буде першим володарем атомної зброї.
Так, переходячи від будівлі до будівлі, від руїн малозрозумілих мені комплексів, зосереджених внизу ущелини, піднімаюся на верхівку хребта, до табору, що відокремлено стоїть, цілісінький і маже не ушкоджений. Пронизливо дме холодний вітер й жене низькі хмари. Поряд з солдатською вежею дзвякнули під ногами іржаві консервні банки. Підняв одну. Ще читається напис англійською мовою. Це тушковане м’ясо. З Америки, для солдатів Червоної Армії, на фронті.
Заходжу в один з бараків, щільно заставлений двох’ярусними нарами. Тільки вони аж занадто маленькі. Навіть скорчившись, на них не можна поміститися. Може бути – вони для жінок? Та ніби і для жінок розмір замалий. Але, раптом побачив гумову калошу. Вона сиротливо лежала під кутовими нарами. Боже милостивий! Калоша повністю уміщається на моїй долоні. Значить, це нари для дітей! Це означає я перейшов на іншу сторону хребта. Тут, одразу за “Бутугичагом”, був розташований великий жіночий табір “Вакханка”, що функціонував одночасно із чоловічим.
Людські залишки повсюди. То тут, то там трапляються уламки кістяків…
У Бутугичазі знайшли свою смерть 380 тисяч осіб. Це більше сучасного населення всієї Магаданської області. Саме в цьому таборі, окрім видобутку урану велися суворо втаємненні медичні досліди на мозку ув’язнених.
Так, підривники свою справу знали. Мало що залишилося. Правда, уціліла, розташована поряд, будівля в’язниці, або, як його називають в документах ГУЛАГу, – “БУР” – барак посиленого режиму. Він складений з кам’яних, грубо обтесаних валунів, покритих зсередини будівлі товстим шаром штукатурки. На залишках штукатурки в двох камерах, ми і виявили написи видряпані цвяхом: “30.XI.1954. Вечір”, “Убий мене” і напис латинським шрифтом, в однеслово:”Doctor”.
Таємниця комплексу “Бутугичаг” відкрилася наступного дня, коли, ледь орієнтуючись в хитросплетінні хребтів, ми піднялися на гірську сідловину. Саме це відокремлене місце вибрала табірна адміністрація під одне з кладовищ. Два інших: “офіцерське” – для персоналу табору і, можливо, для вільнонайманих, а також велике “зековское”, знаходяться внизу. Перше недалеко від збагачувальної фабрики. Приналежність його небіжчиків до адміністрації видають дерев’яні тумби із зірками. Друге починається відразу за стінами спаленого лазарету, що і зрозуміле.
Два горби, що обпливли, указують ями, куди валили померлих купою. Швидше за все, цей “ритуал” здійснювався взимку, коли не було можливості ховати кожного окремо, в промерзлому і міцному, як бетон, ґрунті. Ями, в цьому випадку, виривали ще з літа.
А ось і те, про що говорив Віктор. Під кущем стланику, в розвернутій звіриною або людьми могилі, лежить половинка людського черепа. Верхня частина, на півдюйма вище за надбрівні дуги, рівно й акуратно зрізана. Явно хірургічний розпил.
Йду далі, – піднімаю уламок лобової кістки. То ж із слідами трепанації. Поряд з номером В24, на краю розкритої могили, розкидані кістки відразу декількох черепів.
Серед них безліч інших кісток від людського кістяка, але мою увагу привертає верхня відрізана частина черепа з кульовим отвором в потилиці. Це дуже важлива знахідка, тому як свідчить про те, що розкриті черепи – не медичний огляд для встановлення причини смерті.
На північному кінці кладовища земля суцільно усіяна кістками. Ключиці, ребра, гомілкові кістки, хребці. По всьому полю біліють половинки черепів, що рівно розрізані над беззубими щелепами. Великі, маленькі, але однаково неприкаяні, викинуті із землі недоброю рукою, вони лежать під пронизливо синім небом Колими. Невже над їх володарям була визначена така страшна доля, що навіть кістяки цих людей приречені на наругу? І тут, як ніде, тягне смородом кривавих років й по сьогодні.
Знову низкою питання: кому був потрібний мозок цих нещасних? У які роки? По чиєму указу? Хто, хай йому біс, ці “учені”, з легкістю, точно зайцеві, що пускали кулю в людську голову, а потім з диявольською дійшлістю виймали димлячі мізки, що ще патрали? І де архіви? Скільки потрібно зірвати масок, щоб судити радянський лад за злочин зване геноцид?
Жодна з відомих енциклопедій не приводить даних про досліди на живому людському матеріалі, хіба що пошукати в матеріалах Нюрнберзького процесу. Очевидно тільки наступне: саме в ті роки, коли функціонував “Бутугичаг”, посилено вивчалася дія радіоактивності на організм людини. Ні про які розтини померлих для медичного висновку про причини смерті, в таборах, мові бути не може. Ні у одному таборі цього не робили. Нікчемно дешево коштувало людське життя в радянській Росії…
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
