Був звичайний вихідний день. Осінь цього року трохи припізнилася. Тільки-но на початку грудня по-справжньому похолоднішало. Ярослав глянув у вікно, там сипало лапатими пластівцями снігу. Він не міг просто піти назовсім, не попрощавшись, не сказавши й слова. Але якщо й так, то чому Наталя бачачи його роздратованість, геть апатична, чому вона мовчить?
– Я йду від тебе! – зопалу сказав Ярослав, як відрізав.
Наталя відповіла мовчанкою, лише підняла було руку, щоб жбурнути кудись убік червоні коралі, подаровані Ярославом на першу річницю їхнього подружнього життя.
– Не смій! – його рука лягла на її плече, – Пробач за все, але коралі бережи як зінницю ока.
Ярослав знав, що Наталі болітиме, коли він зневажливо збреше їй, що ніколи її не кохав, що вона – не частина його життя, що усе це була тривіальна гра у сім’ю. Знав, але сказав, відвівши очі в бік. Кілька якихось маніпуляцій біля дверей і Ярослав зник безвісти. Ця підла зрада стала для Наталі не лишень справжнім лихом, а й своєрідною школою життя. Одвічно гарантуючи довір’я перед Богом, зугарно кривив душею. От тільки дорогі серцю коралі покійної бабці Івги нащо лишив?
… Роки йшли. У Наталі почалося життя по-новому. Життя, про яке вона давно мріяла: заможний чоловік, діти, не будинок – фортеця. І все наче прекрасно, хіба що червоні намистинки розлетілися-розгубилися в чотирьох кутках кімнати. Чомусь пригадався Ярослав – високий, чорнявий, кароокий. Згадала його кирпатого носика і сама собі всміхнулася. Де він тепер? Що з ним? Чому тоді пішов, нічого не пояснивши? Колись він примчався з відрядження несподівано швидко, коли Наталя потрапила в автокатастрофу та впала в кому. Її стан був надто критичний. Лікарі безпорадно розводили руками, натомість Ярослав, хапаючись за останню надію, боровся до останнього. Розпродав усе спільно нажите майно, щоб закупити необхідні медикаменти, але й цього було замало. Наглядав за дружиною цілодобово, розмовляв з нею, розповідав про події, які відбуваються в селі, читав їй газети, книги… Хоч і став бідним як церковна миша – залишався оптимістом. Навіть у день першої річниці їхнього весілля Ярослав, у знак дарунку, підніс лежачій дружині незугарні старі коралі, які понад століття були символами-захисниками його баби Івги.
– Так просто я тебе на той світ не відпущу, – сказав він між іншим, одягаючи на лебедину шию Наталі червоні коралі.
І не відпустив. От тоді Ярослав й зрозумів, вловлюючи на собі чиїсь задивлені очі, що на його бік, крім Божої ласки, стали ще якісь сили.
– Я довго спала? – зашепотіли сухі Наталені губи.
Від напливу ностальгійних почуттів, защеміло у грудях. Наталя розуміла, що Ярослав – минуле, проте вагома частина її життя. Але думка про його нетактовний вчинок, ятрила Наталі незагоїну душевну рану. А тепер… А тепер у неї є щаслива сім’я, наче в нагороду за зраджене кохання. Наталя зовсім не прагнула знайти Ярослава. Та й навіщо. А тут ще й тітка Роза дуже застудилася, мусила своєчасно госпіталізувати аби максимально запобігти ускладненню хвороби – як-не-як єдина Наталена родичка. Приходила до улюбленої тітки чи не щодня. Якось одного разу Наталя вкотре поспішала до тітки Рози на відвідини, теліпаючи в руці величезний пакет смачних наїдків. Глянувши вбік знайомого лікаря аби привітатися, не повірила власним очам. Біля нього стояв, утупивши очі в підлогу, немов з хреста знятий Ярослав. З його білого, як крейда, обличчя, було видно, що він недавно плакав. Наталя хотіла зникнути, розтанути наче марево, але цікавість взяла гору.
– Ярославе? – звернулася, і слово затремтіло в повітрі.
Змарнілого Ярослава наче струмом шпигонуло – зніяковів і відвернувся.
– Що з тобою сталося? – Наталя закліпала очима. – Чому тоді пропав невідомо куди? Чому відрікся як від прокаженої?
Ярослав зітхнув і з його очей градом полилися сльози:
– Наталочко, люба, бо не хотів бути обузою для тебе.
– Якою обузою? – Наталя засипала запитаннями. – Що ти вигадуєш?
Переминаючись з ноги на ногу, Ярослав зрозумів, що у нього немає вибору і доведеться сказати Наталі правду, адже тепер йому нема чого втрачати.
– Ну, – затинаючись почав, – Розумієш, Наталю, любив тебе дуже, тому й покинув. Пожалів.
– Ти про шо? – Наталя не розуміла в чім річ.
– Тоді лікарі мені поставили страшний діагноз – рак. Я тобі цього не став говорити, адже нащо тобі розумній, вродливій, перспективній ходячий мрець? Ти варта кращого, – Ярослав низько опустив голову, ховаючи свої карі вицвілі очі.
І враз усе стало на свої місця. Осінь плакала дрібним дощем. Наталя разом з нею.
– Ти не носиш червоні коралі, ті, що я тобі подарував… – між іншим зауважив Ярослав.
– Ярику, те намисто розірвалося і всі намистинки погубилися, – Наталя, схлипуючи, витирала заплакані очі.
– Грець з тим намистом, ти краще про себе розкажи.
Ярослав важко зітхнув:
– Ти не повіриш, але те намисто – щось набагато більше ніж просто прикраса. Моя бабуся з ним Другу світову пройшла, розповідала, що воно не раз їй життя рятувало, бо є могутнім магічним талісманом, символом зв’язку між поколіннями.
Наталя лише знизала плечима, мовляв правда це чи вигадка, сам Бог знає.
– Жити мені залишилося якісь лічені хвилини, тож виконай моє останнє прохання – збери докупи те намисто, нехай воно буде символічним оберегом тепер уже твого роду, – Ярослав майже плакав, ніжно гладячи Наталю по руці.
…І знову зима. Слушний час для перепочинку. Тієї пори знайшов свій вічний спокій і Ярослав. Звільна пішов, як і тоді… Наталя влаштувала похорон за всіма звичаями та церковними канонами, адже Ярослав для неї був не тільки ідеальним чоловіком, а й гармонійним довершенням її самої. Загублені коралі Наталя віднайшла та вишила пишне деревце роду – калину, оздобивши її масивні кетяги червоними намистинками, що символізували життя, кров та вогонь. Тепер вишита картина-оберіг красується у широкій вітальні Наталеного дому, як найдорогоцінніша сімейна реліквія на добрий спомин про колишнє.
Лідія Ракова,
Черкаська обл.,
Чорнобаївський р-н.,
с. Мала Бурімка
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
