Василь Давиденко, 41-річний ветеран АТО, публічно заявив, що є геєм. Він другий військовий в історії української армії, що пішов на такий крок. Першим це зробив Віктор Пилипенко, ексбоєць батальйону “Донбас”.
У правозахисному русі ЛГБТ відкрите визнання своєї гомосексуальної орієнтації називають камінг-аутом. Про це пише BBC.
Юрист Василь Давиденко служив у ЗСУ, пізніше перейшов до одного з добровольчих батальйонів, що ввійшов до складу Національної гвардії. З ним він поїхав на фронт, у Луганську область, у липні 2014-го. Прослужив до середини 2015 року.
Як повідомляє сайт “Зміна”, Василь Давиденко – боєць франківської військової частини № 1241.
Зі служби його звільнили за станом здоров’я. Військовий отримав контузію, після неї довго лікувався. Василю дали третю групу інвалідності через травми, отримані на війні.
Втім, розповідає, що й сьогодні пішов би служити: “Мене навряд чи хто візьме. Інваліду війни, хоч за законом і можна, не знаходиться посад. Втім, я готовий звернутися до військового керівництва з проханням розглянути, чи могли б мене прийняти знову до армії”.
BBC News Україна поспілкувалася з Василем про те, чому для нього було важливо зробити камінг-аут, як він опинився на війні та що думає про гомофобію в армії і поза нею.
Про нього
Головним мотивом піти на воювати для нього було кохання. Глибоко особисте, таке, що змінило його як людину, спонукало переглянути власні цінності, ставлення до себе та інших людей.
Змінило спочатку його, а потім і перевернуло все життя.
Коханий хлопець Арсен, з невеликого села на Західній Україні, служив в армії. Вони познайомилися в лютому 2014 року, коли країна переживала кульмінацію Євромайдану та підходила до точки неповернення перед анексією Криму і війною на Донбасі.
“З Арсеном ми списалися у ВКонтакті. Не пам’ятаю навіть, хто перший написав. Він мав їхати в свою військову частину з Одеси через Львів. Поїзд стояв півгодини вночі на вокзалі. Арсен запропонував зустрітися. Я пішов на той потяг. Ми поговорили – й він лишився. Зранку поїхав. Я сам себе не впізнавав. Це було платонічне кохання. Ми на телефоні сиділи по кілька годин, у соцмережах вели тонни переписки”.
Згодом частину Арсена відправили в АТО.
Василь розповідає, що вирішив іти воювати під впливом того, що на війну поїхав його хлопець, молодший, менш досвідчений. А як же він сам лишатиметься в безпеці й комфорті?
“Я почав шукати спосіб теж піти на війну. Я ледве домігся, щоб мене визнали придатним для військової служби”.
У липні 2014-го він поїхав на фронт до Арсена, його частина стояла в місті Щастя. “У Щасті ми були щасливі”, – пригадує.
“Коли зрозумів, що нічого не можу вдіяти, щоб врятувати коханого від війни, я пішов до батальйону оперативного призначення”.
Арсен загинув під Луганськом у січні 2015-го.
“Того дня, коли я отримав повідомлення про загибель, я дотерпів до вечора, потім включив музику й почав плакати. Я так плакав, що аж захлинався. Там не можна було кричати – за 800 метрів від нас стояли сепаратисти. Я плакав у самого себе. Сказав своїм побратимам, що сталося. Потім були тяжкі обстріли – і це якось притупилося”.
“Коли повернувся до Івано-Франківська в березні 2015-го, я закрився в квартирі й дав собі волю. Як я там ридав… Я кричав від болю до нестями”.
Потім Василь лежав чотири місяці в шпиталі з контузією.
“Після Арсена я дуже змінився. Кажуть, що в наступних стосунках людина порівнює свого нового партнера чи партнерку з попередніми. А я себе порівнюю з тим, яким я був, коли ми були разом. Що я відчував тоді й зараз, чи я відчуваю щось подібне? Ні, тому нині я сам по собі. Зате я знаю, що таке кохати”.
Про сексуальність
Василь розповідає, що з дитинства відчував інтерес саме до хлопців, хоч зовсім ще не розумів, що з ним відбувається і чому. Коли в юності гуляв з дівчиною, відчував, що “це не його”.
У 10-му класі закохався в хлопця з паралельного класу. Він так подобався, що Василь пішов і сам написав заяву, щоб його перевели в клас до того хлопця. Вчителі й мама сильно здивувалися, але істинної причини ніхто не зрозумів.
“Коли переїхали до України з Росії, я не знав, що значить “гомік”, “педік”. Я написав хлопцю, який розмістив оголошення в газету про знайомство. Він жив у Рівному. Батьки мені давали кошти на морозиво. Я за них купив квиток до Рівного”.
Але той хлопець не прийшов на побачення.
Сексуальність людини Василь порівнює з кольором очей, волосся, зростом. “Для мене навіть ніколи не стояв внутрішньо вибір: я чітко відчував, що не можу бути з жінкою”.
“Коли ти гей, а родичі в селі тебе примушують одружитися й ти це робиш, – це вибір. А сексуальність ти не вибираєш. Коли чоловік – гей, але він цього не визнає, одружується, то живе в суцільній брехні. Людина себе ховає в самому собі. Як вона буде виховувати своїх дітей, якщо вона себе зрадила? Я таким бути не хоче. Я хочу бути відкритим, одвертим”.
Василь Давиденко вважає, що представникам ЛГБТ потрібно надати право на юридичне оформлення партнерства, на спадок, на всиновлення дітей.
Тільки тоді можна буде говорити про припинення їхньої дискримінації.
Про гомофобію та армію
Колись у військовому шпиталі Василя Давиденка поклали у палату з 24-річним хлопцем. Він розповів йому, що є геєм і що боїться служити в армії, боїться, що не витримає на війні.
“Він не міг проявити себе, а тут ще його кинули в армію, де навколо самі чоловіки. Якби він міг про себе заявити, що є геєм, то його могли б відправити, приміром, у штаб, а не на фронт. Цей хлопець викинувся з вікна – і загинув. Хоч потім писали “випав” з вікна”.
Ветеран вважає, що в Україні все ще важко приймати таких людей, як він через “совкове мислення”.
“Я раджу перечитати історію про Содом та Гомору. Чому Господь вирішив зруйнувати ці міста? Не через те, що там була содомія, а через те, що вони напали на янгелів. Якщо я тебе кохаю жертовно, готовий життя втратити, стати за тебе горою, – це і є любов. Справжня”.
У будь-якій армії в світі служать геї. “Я бачу, як багато є військових-геїв на різних сайтах. Хай таких чоловіків на батальйон чи дивізію буде кілька, але вони не можуть сказати правди про себе, ходять один навколо одного. Одразу думка: “А якщо дізнаються? А якщо зацькують?” А там і до дезертирства не далеко”.
Про рідних
Жодного зв’язку з рідними у Василя немає.
Його близькі родичі служать в російській армії.
“В Україні я залишився сам, більше нікого тут немає. Мої родичі в Росії підтримують російську риторику про те, що ми тут “дітей вбиваємо”. Мене політичні розмови з ними заводили в глухий кут. Я вирішив, що мені легше просто припинити з ними спілкуватися”.
Мати Василя живе в Криму: “Вона мені навіть писала, щоб я приїхав туди й покаявся перед ФСБ. Писала у вайбері такими фразами, якими вона не говорить. Мої рідні стали мені чужими”.
Про камінг-аут
“Я просто заявив, що я такий. Все. Я з того почав: я гей. У когось є питання? Ставте – буду відповідати. Мені набридло ховатися від самого себе. Коли людина стає собою, до неї не можна приліпити жодну стигму”.
Розповідає, що його камінг-аут був абсолютно природнім. Він його не планував.
“Мені пояснили, що буде зустріч щодо поширення ВІЛ з-поміж військових. Запитали, чи я міг би там виступити. І що мені втрачати? Рідних нема, кохання нема. Головне – себе не втратити. Після цього почала спадати моя внутрішня напруга, немовби скинув з плечей мішок піску”.
“Якщо мені раніше сміялися в спину, то тепер цього не зробиш. Хіба що підійди й розсмійся мені у вічі”.
Наостанок нашої розмови Василь Давиденко визначив, чого не зміг би простити – зради й підлості.
“А зрада самого себе є найстрашнішою зі зрад”.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
