Ми звикли до військових династій. Коли син наслідує ратну справу свого тата – це нормально.
За роки війни ми неодноразово бачили як батько міняє на фронті пораненого сина. Або навпаки – син бере зброю, яку випустив з рук вбитий ворогом батько. Втім, буває, що справу батька продовжує донька. Історію сім’ї Верановських розповів полковник Західного регіонального медіа-центру МО України Тарас Грень.
Полковника Юрія Верановського знаю дуже давно. Енергійний та неординарний він завжди був у вирії подій. До війни не давав спокою командирам та підлеглим всіх рангів змушуючи виконувати свою роботу лише на відмінно. А як ворог прийшов в Україну, то одним з перших пішов на війну в складі тоді ще не обстріляного батальйону. Та це теж не дивно, адже така вона робота військового – захищати Батьківщину. Подивом для мене стало те, що перебуваючи в розташуванні одного з окремих батальйонів, який зараз несе службу на передових позиціях у Луганській області, я побачив дочку полковника Верановського – Юлю. Виявилось, що вже три роки вона носить військовий однострій. Перспективна вчена, прогресивний банківський працівник тепер має звання молодшого лейтенанта, і кожного вечора чує вибухи ворожих мін та снарядів.
“Коли Юля сказала, що піде в армію то в нас була тривала і важка бесіда, – пригадує Юрій Верановський. – Я намагався переконати її не кидати всі ті перспективні доробки, що вона вже мала. Зрештою аргументував рівнем зарплати, важким побутом… Та я з першої секунди знав, що коли вона вирішила, то буде так як вона схоче”.
На думку батька, донька прийняла рішення піти на фронт коли побачила у військкоматі кремезного 23-х річного юнака, що ревів як скривджена дівчинка, бо не хотів йти на строкову службу. Вона тоді прийшла до свого тата, офіцера, і спитала – «Невже в державі скінчились чоловіки?». А згодом підписала свій перший контракт, та почала службу рядовим.
Я змалечку з своїм батьком була по військовим гарнізонам, – з усмішкою пригадує Юля. – Звичайне життя офіцерських дітей. Я звикла бачити навколо себе мужніх, та відданих своїй справі людей. Тому коли в державі трапилась от така біда, я вирішила, що маю бути як мій тато. І що я вже доросла, щоб бути поруч з ним навіть на війні.
За словами Юлі найважче було переконати батька в тому, що вона хоче піти до лав Збройних Сил, і при цьому категорично забороняє татові втручатись в її кар’єру. Головним аргументом стала фраза – « я твоя донька (крапка)».
Зараз вона вже виконує свою другу ротацію в район проведення операції об’єднаних сил. Бригаду Юля обирала собі теж, таку, яка не сидить в тилу. Час від часу, на фронті вона зустрічається з татом, якій теж виконує тут свої завдання. Тривалих розмов не виходить, бо час це найцінніше, що є в ООС.
Я переживаю, і одночасно пишаюсь своєю донечкою, – каже Юрій Верановський. – Її присутність тут не дає мені жодного шансу на похибку. Я маю бути лише кращим. Завжди і у всьому. Бо моя дитина дивиться на мене. І її побратими теж бачать мою роботу. Кожного разу прощаючись я тихенько, так щоб ніхто (навіть вона) не чула і не бачила, кажу над нею батьківську молитву. Я прошу в Бога, щоб вберіг мою донечку, і всіх інших дітей тут на війні. А ще дякую всевишньому за свою дитину.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
