Петро Іванович Калнишевський був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового.
У 1762 році обраний кошовим отаманом, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади.
У січні 1765 року, всупереч царській волі, старшина знову обрала його кошовим.
За відвагу у російсько-турецькій війні 1768–1774 роках військо Запорозьке отримало подяку від цариці. Кошовий отаман Петро Калнишевський став кавалером найвищого ордену Російської імперії — Андрія Первозванного, йому було присвоєно військовий чин генерал-лейтенанта.
Він відстоював права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Намагався посилити свою владу і обмежував права старшин та козацької ради. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорізьких степах. Відомо, що Петро Калнишевський знаходився у товариських стосунках із князем Потьомкіним. Протягом 1765–1766 рр. кошовий отаман Калнишевський перебував у Петербурзі з делегацією старшин, серед яких був і військовий осавул Пшимич Василь Андрійович (Писмич). Метою поїздки було розмежування запорізьких та слобідських земель, також козаки подали клопотання про повернення запорізьких земель.
Інтригант-фаворит Катерини ІІ – князь Потьомкін, виступив на засіданні уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі 23 квітня 1775 року. 4 червня за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою.
3 серпня 1775 року Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». 6 пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та намаганні створити незалежне управління.
Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і за пропозицією Потьомкіна довічно заслано до Соловецького монастиря. 30 липня 1776 архімандрит Соловецького монастиря Досифей відзвітував про прийняття «державного злочинця».
Соловецький монастир у XVIII ст. став місцем ув’язнення політичних в’язнів і релігійних дисидентів. А монастирська братія виконувала роль наглядачів і духівників арештантів. Підлеглий Святійшому Синоду, Соловецький чоловічий монастир користувався широкою автономією і мав гарантії невтручання з боку держави. Архімандрит монастиря був повним господарем Соловецького архіпелагу, йому ж підпорядковувалася військова команда, яка забезпечувала охорону ув’язнених.
Відомий історик-дослідник Дмитро Яворницький, користуючись документами, віднайденими в Соловецькому монастирі та місцевими наративами, спробував позначити конкретні місця перебування Калнишевського в ув’язненні. Загальний висновок його був таким: «Калнишевский сидел не в остроге и не в яме башни Корожней, где содержались самые тяжкие преступники, а в монастырской келье, того самого дома, где жила и вся братия монастырская, начиная с архимандрита и кончая простыми трудниками» (С. 6-7).
Яворницький окремо наголошує на тому, що останнього кошового не могли тримати в земляних ямах, бодай тому, що, як, наприклад у Корожній башті, ями були замуровані ще в 1742 р. (С. 11). Власне, це підтверджується й даними пізнішого дослідника Г. Г. Фруменкова.
Запорізький отаман відносився до “державних злочинців”, а не до тих, хто вчинив злочин проти релігії і моралі. Більш того, кошового утримували там як знатного в’язня. А це передбачало особливі привілеї. Так, при архімандриті Гарасимі Іонині (1793-1796), був відновлений старовинний монастирський статут, за яким монахам заборонялося мати власність. Всі монахи харчувалися разом в трапезній. Так як ув’язнені вважалися своєрідними послушниками, то статут поширювався і на них. Виняток становили знатні в’язні які могли мати власне майно і навіть харчувалися нарівні з вищим духовенством монастиря.
Яворницькому вдалося з’ясувати, що, перебуваючи в ув’язненні, Калнишевський мав цілком пристойне утримання: «я увидел, что Калнишевский содержался много иначе, чем другие арестанты и колодники, сидевшие в Соловецком заключении», отримуючи по 1 карбованцю на день або 365-366 карбованців на рік (С. 10). ,що в 40 разів більше, ніж іншим в’язням. Для прикладу, річне утримання ченця – 9 карбованців, простого в’язня від 10 до 30 карбованців. Це дозволило отаману найняти працівників для ремонту каземату (келії) №15, Головленковской в’язниці, розташованого в Архангельській башті, де спочатку розмістили запорізького в’язня.
Такі суми дозволяли цьому знатному в’язню мати досить значні заощадження і за цей рахунок робити дарунки надзвичайно коштовних речей монастиреві.
У перебігу 25-річного перебування на соловках кошовий не менше трьох разів міняв своє місце знаходження.
Калнишевського охороняли 4 солдати з офіцером, хоча у інших політв’язнів було по 2 конвоїра. Лише тричі на рік – на Великдень, Різдво і Преображення – його виводили з келії для участі у Богослужінні, для Святого Причастя та для обіду в трапезній.
Петро Калнишевський ще під час перебування кошовим отаманом проявив себе як дуже релігійна людина. Завжди мав при собі грецьких і південноруських ченців, прислухався до настанов духовних отців з Афону та Єрусалиму. Особливо відзначився як ревний будівельник православних храмів і піклувальник Києво-Межигірського монастиря; посилав щедрі подарунки церкві Гробу Господнього в Єрусалимі (потири, дискоси, лжиці, звіздиці – все зі срібла з позолотою).
Про повагу Калнишевського до Соловецької святої обителі свідчать і його багаті подарунки монастирю. У 1794р. він пожертвував Спасо-Преображенському собору срібний напрестольний хрест вагою більше 30 фунтів а наприкінці життя, на честь свого визволення, купив Євангеліє з сріблом та позолотою вагою більше двох пудів і вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю.
Вів він себе смиренно і набожно, чим здобув повагу у чернецтва, і до кінця життя зберіг ясний розум і пам’ять.
Указом нового імператора Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання.
У Соловецькому заточенні його релігійність ще більше посилилася і дала духовні плоди. У відповідь на даровану йому свободу Олександром I в 1801г. кошовий відповідає, що і «тут оною (свободою) насолоджуюся повною мірою». Судячи з усього він досяг ту духовну свободу, яку прагне досягнути кожен православний християнин.
Петро Калнишевський просив залишити його у святій обителі: «Залишок днів моїх присвятити в служінні Єдиному Богу в цьому блаженному усамітненні, до якого через двадцятип’ятирічний час мого тут перебування звик я абсолютно, в обителі сій чекати зі спокійним духом кінця мого життя».
31 жовтня 1803 р., у мирі з людьми і Богом, почив останній запорізький кошовий отаман. Про особливе шанування братії монастиря Петра Калнишевского свідчить той факт, що його поховали на почесному місці – південному подвір’ї Спасо-Преображенського собору при Успенській церкві, поруч зі знаменитим духовним і політичним діячем періоду Смутного часу преподобним Авраамієм Паліциним і соловецьким архімандритом Феодоритом. А в 1856 р., за указом архімандрита, на могилі Калнишевського встановлена плита з епітафією і містить короткий життєпис отамана.
«Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю».
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
