Вороги української державності, які заперечують саме право України на існування, постійно спекулюють «штучністю» нашої держави. Мовляв, українська історія почалася лише в 1991 році, а до того України, як такої, ніколи не існувало. Будьмо відвертими – навіть багато українців мислили так само. Та чи так все було насправді? Питання, скоріше, риторичне.
Почнемо з самої назви «Україна». Виникла вона не просто так. Перша згадка про сучасну назву нашої країни датована 18 квітня 1187 року. Це свідчить, що назва «Україна» з’явилася задовго до монголо-татарської навали, яку кремлівські імперські ідеологи тривалий час уважали початком відліку розпаду «єдиного народу», який нібито доти існував.
Літопис, в якому вперше згадується назва «Україна», говорить: «У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода (нині с. Білгородка поблизу Києва), Вишгорода, Василькова, Переяслава (нині м. Переяслав-Хмельницький) та фортець на р. Росі) на половців розхворував Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої і помер. І принесли його в Переяслав на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відзначався, і всякими доброчесностями був сповнений. За ним же Україна багато постогнала».
Однак, якщо Україна була вже 1187 року, за часів Київської Русі, то теорія про Київську Русь як «братню колиску» виявляється безглуздою. А ще ж є згадки про Україну в літописах 1189, 1213 років і безліч — у пізніші часи. Вперше вжиття слова «Україна» стосовно Переяславщини, тобто власне Русі (так у VІІІ-XVІІ століттях називалася територія нинішньої Центральної України), одразу ставило нерозв’язне для радянської пропаганди питання — «окраїною» щодо чого могли бути ці терени? Природно, що не Москви. Остання в ті часи була настільки глухою околицею, що про неї пересічні люди навряд чи взагалі щось чули на Київщині. Тоді як Київ залишався безумовним центром для всіх князів династії Рюриковичів.
До слова, Росія отримала свою сучасну назву лише у XVIII столітті. До того, її називали виключно Московією.
Та й справа не лише у древній назві. Українська держава у середньовіччі вважалися чи не найсильнішою державою Європи і провадила активну зовнішню політику. Особливого розмаху вона досягла за часів князя Ярослава Мудрого. Зовнішня політика Ярослава гідна сильного монарха: він навів жах на Константинополь за те, що ображені русичі вимагали, та не знайшли там правосуддя, та, помстившись Польщі і отримавши назад свої землі, все ж ствердив її цілісність та благополуччя.
У цей же час Ярослав налагоджує стосунки із багатьма відомими правителями Європи. У Польщі царював тоді Казимир, внук Болеслава Хороброго. В дитинстві він був висланий разом з матір’ю до Франції, проте згодом повернувся на польський престол. Прагнучи користуватися прихильністю могутнього Ярослава, він одружується із його сестрою, дочкою Володимира. В подальшому Ярослав мав із зятем гарні стосунки, неодноразово допомагаючи йому у військових походах.
У повістях Нестора-літописця зовсім не згадується про дочок Ярослава, але з інших джерел достеменно відомо про трьох: Єлизавету, Анну та Анастасію, чи Агмунду. Перша стала дружиною Гаральда, норвезького принца, а потім і короля, який був знаменитий численними подвигами та здобутим у воєнних походах багатством.
Друга княжна, Анна, вийшла заміж за Генріха І, короля французького. Папа оголосив кровозмішенням шлюб його батька із родичкою в четвертому коліні і вигнав його. Генріх, що був родичем усім сусіднім правителям, побоювався такої ж долі, тому обрав собі дружину із далеких земель. До того ж, Франція, ще бідна і слабка держава, могла пишатися союзом із Руссю, однією із наймогутніших держав Європи. Анна, по смерті Генріха, править державою разом із сином.
Третя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла за короля угорського Андрея І, відкривши таким чином русичам вихід до Угорщини. Троє синів Ярослава також були одружені із європейськими принцесами, а син Всеволод навіть був зятем Візантійському імператору.
Сучасна Україна по-справжньому почала продовжувати свої давні традиції лише в 2014 році, після перемоги Революції Гідності. Однак, краще пізно, ніж ніколи.
Катерина Солодка – спеціально для «Прикарпаття Online»
Джерела:
https://everyday.in.ua/?p=12166
http://osvita.ua/vnz/reports/history/32787/
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
