Віддаючи останню шану своїй дружині, я хочу переповісти про наше з нею життя. Я, сорокарічний холостяк, розписався з Марією першого серпня 1992 року. До цього дня моє існування було звичним, буденним, без надії: робота, друзі, забави. Церкви я тоді не відвідував, хоч і не був атеїстом. А після одруження моє життя потекло зовсім в іншому руслі.
Моя дружина молодою втратила чоловіка, зосталася вдовою з двома дітьми — Лесею і Василем. Вони, вже дорослі, прийняли мене за рідного. Завдяки Марії я пригорнувся до храму й донині керую церковним комітетом.
У 38 років моя дружина народила мені донечку Оксанку, котра тепер, після втрати дорогої нам людини, стала основною опорою мого життя. Доньку ми виховали добре. Постійно брали її з собою до церкви, прищепили їй любов до Бога і до людей.
Жили прекрасно. Жінка займалася торгівлею. Я десять років їздив до Москви на заробітки — працював у сина на фірмі шофером, добре заробляв. Дружина вдома підтримувала господарку. Дочка вивчилася на медсестру, працювала в Тернопільській обласній лікарні, заочно вчилася на лікаря-реабілітолога в Рівному. Ми з покійною дружиною вчили її ніколи не заробляти на чужому горі. Й вона, працюючи два роки з важко хворими на лeйкeмію, жодного разу ні з кого не взяла ні копійки.
Якось під час Великого посту я читав книжку «Розважання на 40 днів посту» — і натрапив на такі слова: «Вічного щастя не буває». Так сталося і в нашій сім’ї. Після світлих смуг потягнулися чорні: моя дружина захворіла на рaк підшлункової залози. Оперували її в Києві, в інституті раку. Прогноз був невтішний — мeтaстази вразили всі важливі органи. Це була четверта стадія хвороби. Дружині залишалося жити п’ять місяців.
Люди, котрі стикалися з медициною, з лікарями, знають, яке дороговартісне в нас лікування. І ніхто не звертає уваги на фінансове становище родини пацієнта. Лікування в столиці обійшлося нам дуже дорого, хоча оперyвати дружину не було потреби. Правда, лікар, котрий керував операцією, не взяв із нас ні копійки. Та ще підтримував зв’язок із донькою Оксаною з моменту виписки дружини й до її смeрті.
Після Киева ми продовжували рятувати дорогу нам людину. Дочка залишила роботу й поїхала до Польщі на заробітки. Маючи стаж медичної праці, авторитет серед медперсоналу, вона змушена була погодитися на роботу прибиральниці, щоби врятувати маму. Ми кидалися всюди: до медиків, до народних цілителів, а найперше — до Господа. На порятунок нашої дружини й мами пішов увесь мій десятирічний заробіток, заощадження сина й обох дочок і внучки.
Лікар з Києва не раз запитував у нашої дочки, навіщо вона витрачає зусилля і гроші на лікування, що не дасть результату. Дочка ж відповідала, що йдеться про маму, і за її життя вона боротиметься до останньої хвилини.
Ліки для хiмiотерапiї ми діставали в Німеччині, а проводили сеанси тут. Їх було 30. Але від рaку підшлункової не можуть вилікуватися навіть найбагатші люди в світі. Я перегорнув стопи газет і журналів, щоби знайти якісь рекомендації щодо лікування цієї недуги. А моя дружина погоджувалася на всі методи, бо хотіла жити, тішитися дітьми, внуками. Рятували ми її і в Польщі, де працювали наші дві дочки й онука.
Ми були на прийомі в чотирьох професорів, хоча знали, що врятувати дружину й маму нам не вдасться. Але прагнули бодай на трошки продовжити їй життя і полегшити страждання. У Польщі з нас не взяли ні копійки. Сказали, що покликані рятувати важко хворих, а не заробляти на їхньому горі. Перебуваючи там, я часто замислювався, що ми такі близькі територіально з цією країною і такі далекі від її рівня життя, від рівня стосунків між людьми.
Багато можна ще писати, але ситуації це не змінить. Пишу свою гірку сповідь саме в день річниці нашого з Марією одруження. Якби життя склалося інакше, ми могли б пити шампанське і відзначати наше срібне весілля. Та замість шампанського гіркі сльози капають на аркуші, бо ж пригадую слова дружини: «Коби ми з тобою, дорогенький, прожили ще хоч кілька років, щоб видати заміж нашу донечку, потішиться внуками.»
Та вже не покладе мама вінок на голову донечки, не дасть їй свого материнського благословення, не буде тішитися внуками. Така гірка доля людська. Заплющились очі, колись такі веселі й усміхнені. Досі не можу повірити, що все пропало.
У народі кажуть: час гоїть рани, але мені здається, що моя рана кровитиме до кінця життя. Я залишився сам: обидві дочки в Польщі, син у Москві. А я — в оселі, яку сам будував із молодих років, а закінчував уже з покiйною дружиною. Сам у хаті, а в душі з Богом — Він мене й підтримує.
Щодня ходжу на могuлу, поливаю квіти, які посадила наша донечка, бо мама любила білі квіти. Ними тепер вкрита її могuла. Вірю, що дружина чує мої молитви, бо тепер я тільки ними можу проявити свою любов і повагу до неї.
Дорогі читачі, коли вас, не дай Боже, спіткає таке горе — вибирайте хороших лікарів, професіоналізм яких перевірений і доведений. Не шкодуйте грошей на дорогі, але ефективні діагностики, бо одна помилка тягне за собою багато витрат і страждань. Про наші помилки писати не буду. Бог тому суддя, хто зробив нам зле.
А на завершення опишу одну пригоду. Якось помітив я на своєму подвір’ї самотнього голуба. Він сидів на линві для сушіння білизни і спостерігав за моїми діями. Першого дня я не звернув на нього особливої уваги. Та коли він з’явився другого і третього дня, і не біля курей, де можна поживитися, а там, де ходжу я, задумався. Чому ця одинока пташка відвідує моє подвір’я? Може, вона теж втратила свою половинку й сумує за нею? Може, прийшла розділити зі мною своє горе? А може, то Бог почув мої молитви і дозволив душі моєї дружини в образі голуба відвідати мене?
Це все — тайна світу, нашого життя, і ніхто не може її розгадати. Тільки тверда віра в Бога, постійні молитви полегшують наші страждання, і віра у вічне життя, де немає ні болю, ні обману, ні підкупу, ні фальші.
Василь ДЖЕРДЖ.
с. Возилів Бучацького району.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
