Не встигаєш озирнутися, як годинник відбиває 20-річчя, 30-річчя, 40-річчя. Ніби усе було, а подумаєш, то й нічого конкретного. Затирається усе з роками – відчуття, емоції, почуття.
Після опівночі, подалі від людських очей, сідаю за стіл і починаю скидати з обличчя маски – хорошого працівника, доброї подруги, цікавої співрозмовниці, усміхненої вродливої, вільної жінки, якій за 40. І навіть не соромно зізнатися собі, що все життя – суцільна маска. І так ніхто не дізнається – нікому навіть розповісти, ніхто не підгляне і не підслухає. Скидаю маски, щоб завтра знову одягти. Без них уже не обійтися…
Тихо у квартирі і чисто – ані чоловічих шкарпеток, розкиданих по підлозі, ані не закрученого тюбика зубної пасти на туалетному столику, ані докорів чи вимагань на кшталт “Де моя вечеря? Чому так пізно?”. І сумно так, що навіть втомлюватися ліньки. Адже все мало бути не так… Інакше… Як у людей… Як у всіх… Розпочиналося все красиво і обнадійливо, то ж куди поділося? Чому тепер доводиться повертатися далеко за опівніч і ховатися від людей, і знімати маски, щоб потім знову і знову одягати їх??? Ніколи раніше не замислювалася, що після 40, вдома ніхто не чекатиме і буде так чисто-тихо, аж до болю… *** Перше кохання. Воно досі спогадом приходить уночі. Він – такий як у книгах – герой. І як у мріях – вродливий та блакитноокий. Потім, уже згодом, подорослішавши, ніколи не зустрінеш такого, як він.
Усе було просто і безпосередньо. Перші побачення, поцілунки, зізнання і зітхання. І сльози, і записи в щоденнику, який потім прочитає найближча подруга. Все, як у всіх. Але по-особливому інакше. Адже в кожного перше кохання – одне-єдине і саме його з роками пригадуєте найчастіше. І в кожного воно має свій відтінок… У мене кохання було зелено-блакитним, а ще радісним, щасливим та дитячо-дорослим.
Планували після закінчення школи вступати до одного університету, щоб не розлучатися ані на мить. Готувалися до цього серйозно і навіть плани на далеке майбутнє будували – мріяли-говорили про сім’ю, дітей та будинок на околиці міста. А ще про те, що любитимемо вірно і до кінця днів. І на доказ цього різали лезом безіменні пальці та клялися, заприсягалися кров’ю.
Це зараз, коли далеко за 40, пригадуєш про це із сумною усмішкою на вустах, а тоді… Тоді все це було найважливішим у житті. І шкода, що тоді не вдалося виконати всі обіцянки, вистояти до кінця і дотриматися слів, не втратити того першого кохання, а втримати його, перемогти усі труднощі й незгоди.
Перше кохання поїхало з міста, навіть не закінчивши навчання у школі. І з ним в одному потязі від залізничного перону вирушили у невідому мандрівку усі клятви та почуття, віра й мрії, плани та світлі сподівання на світле майбутнє. І було вперше по-справжньому боляче. І не хотілося плакати та писати у щоденнику. Адже уже зовсім скоро його прочитає найкраща подруга і біль повернеться з новою силою. І серце, яке ще не отямилося від першого удару долі, знову зазнає нападу.
В душі назавжди залишаться кроки, якими ступала подруга. І 35-й розмір її ноги довго нитиме десь у середині, і болото з її брудних черевиків довго нагадуватиме про себе. Перше кохання не завжди стає єдиним і на все життя. І мої перші почуття сховалися у лабіринтах пам’яті, щоб інколи з новою силою нагадувати про себе.
Розчарування у першому коханні і у вірності найкращої подруги не зламало. Ще була сильною і сподівалася на те, що життя складеться добре. Хоча б так, як у всіх. І був університет та нові друзі, а з ними й нові надії та мрії. А також кохання… Не таке, як перше, без зелено-блакитного відтінку і без клятв, але тривожне і, здавалося б, щасливе. І була згідною на все, щоб сценарій життя не зазнав змін.
Тому й кинулася з головою у любов, повністю віддаючи себе і не просячи нічого взамін. І було добре. І якось зовсім по-дорослому, і ніби по-справжньому. Про сім’ю не говорили, народження дітей не планували. Зосереджені на навчанні марили про успішну кар’єру та великі гроші. І амбіції витісняли все інше. Уже починала йти по трупах – до мети. Основне, що разом, а там – будь-що буде. І минуло чотири роки… А тоді… Тоді випадковий дзвінок далекого родича перевернув увесь світ догори ногами. І він, той другий і дорослий, сказав: “Поїду на два роки – повернуся. Ти чекай”. Я чекала. Страждала, плакала і чекала. Довго. Три чи чотири роки. Він не повернувся.
Отримала одного-єдиного листа з кольоровими фотокартками. І жорстокі слова закарбувалися у пам’яті: “Тут гарно, краще, ніж у вас. Не повернуся. Одружуюся. Як ти?”. Не відписала. Бо не вмістила б в одному листі усе, що хотілося сказати: і про страждання, і про кохання, і про чекання, і про вашу-нашу країну, і про те, як там гарно та кольорово… Навіть тоді не зламалася. Вистояла. Спробувала забути і почати усе спочатку, з нового аркуша. Стала обачнішою.
Довго вибирала, прислухаючись не лише до серця, а й до голосу розуму. Знайшла. Зустріла. Вкотре покохала. І наперекір розумові знову віддалася сповна, забуваючи про уроки минулого. Розуміла, що не варто, що можу знову обпектися, згоріти і болітиме… Але… Кохання, як дарунок, – повертає крила. А ще робить сліпими. І те, що бачиш та чуєш, сприймаєш по-своєму, викривлено. І мінус змінюєш на плюс, сподіваючись, що в тій формулі зможеш поставити знак рівності: “Моє кохання дорівнює твоїй взаємності.
Те, що віддаю, дорівнює тому, що повертають”. Осліпла, хоча бачила і знала, що він не той, хто зробить мене щасливою. Але так не хотілося вірити у реальність, так хотілося досягти свого, отримати хоча б крихітку жіночого щастя. Вірила в те, у що неможливо вірити. Вірила, що заслуговую бути щасливою. Усі знайомі повиходили заміж. Подруги народжували дітей – хлопчиків і дівчаток. Гарненьких таких. Хотілося дітей – двох… Або ж трьох…
Відсвяткувала 30-річчя і вперше зі страху забила на сполох. Той сполох злякав чоловіка, якого вважала своїм потенційним майбутнім чоловіком. І кохання знову стало непотрібним. Усі зусилля та намагання, усю ту самовіддачу і почуття, якими горіло моє серце та душа, проміняв на іншу. Все впало мені до ніг. 30-річна вродлива жінка залишилася біля розбитого корита в калюжі нікому непотрібних сліз. Третій урок, нарешті, переміг усе те душевне, що ще вірило в дива. І потяглися роки пошуку. Роки помсти усім чоловікам. І роки швидкоплинних романів, які закінчувалися нічим. І з кожним роком усе більше хотілося домашнього затишку та тепла.
Хотілося вірності й надійного плеча. Хотілося впевненості і кохання… Зустрічала усяких. Веселих і смішних, серйозних і багатих, бідних і талановитих. Але не було серед них того, кому б хотілося віддатися сповна і чиє кохання змогла б впустити у дім своєї душі. Шукала. Не опускала рук. І в тому пошуку загубила себе. Назавжди.
Усе частіше вечорами щеміло спогадами. Тоді втікала до найближчого ресторану. Замовляла біле сухе вино. І поглядом шукала порятунку в поглядах чоловіків: самотніх і тих, які прийшли до ресторану не самі, у поглядах юнаків і страшних панів, які задоволено гладили свої ситі животи. І не помітила, як почала ставати коханкою тих же чоловіків: самотніх і одружених, молодих і старших панів. І щовечора поверталася в порожню квартиру, а в душі все частіше почали виринати спогади… Врешті-решт, загубила себе. І тоді пішла до магазину та купила безліч масок. Бо своє справжнє обличчя показати боялася.
З часом про цю послугу ніхто й не просив. Одна моя знайома скаже мені якось: “Тебе гублять ті люди, яких ти любиш, любила і любитимеш”. І на якусь долю секунду я повірю у її, здавалося б, прості слова… Хоча важко збагнути, як можуть губити ті, яких ти любиш, ті, яких ти не можеш не любити… Болить, коли уже далеко за 40 і на столі купа щасливих масок – хорошого працівника, доброї подруги, цікавої співрозмовниці, усміхненої вродливої, вільної жінки…
А в душі порожнеча, серце холодне і в очах не відшукати радості… І в квартирі тихо-чисто… Найнещасливіша жінка – самотня!
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
