Відьми, козаки-характерники і угоди з дияволом – в Музеї історії України слухаєш про це в цілковитій темряві
Містична атмосфера майбутньої екскурсії відчувається іще дорогою до музею.
Не дарма ж він розташований на Старокиївській горі – найдавнішій частині Києва, що оповита легендами і просякнута потужною енергетикою. Якщо йти з Подолу, то щоб дістатися до музею, треба піднятися Андріївським узвозом, а вкінці звернути праворуч і піднятися кількома маршами сходин на гору. За розкопами Десятинної церкви – головний фасад музею, спроектований архітектором Каракісом у не популярному в 30-ті роки минулого століття класичному стилі, а високі сірі колони при вході підкреслюють значущість споруди. Здається, тут планувалося розмістити художню школу, але зрештою будинок віддали Історичному музею, масивні старі двері якого зустрічають відвідувачів уже майже 70 років.
Всередині музей теж вражає масштабом – просторий, світлий, з широкими сходами і височенною стелею. Ближче до призначеної години екскурсії (18:30) світло приглушується і різнокольорові лампадки зі свічками на столику вже чекають на гостей.
Цього разу – це 17 любителів містики, серед яких і закохані парочки, і батьки з дітьми, і просто поодинокі відвідувачі. Коли лампадки вже в руках, гостей приязно зустрічає Ярослав Затилюк, старший науковий співробітник музею, який розпочинає екскурсію.
Білими мармуровими сходами, з вирізьбленими візерунками на огорожі, ми прямуємо на другий поверх. У прольоті ніби зависли у повітрі давні артефакти – господарські знаряддя, зброя і ще всілякі незрозумілі для сучасної людині речі.
Перший експонат особливо завзято розглядають дітлахи – це меч 17-18 століття, яким орудували тогочасні кати. Ярослав розповідає, що саме такими мечами бувало страчували не лише злочинців, а й відьом – служниць диявола. У 1725 році однією з відьом, якій відтяли голову мечем, була жінка на ім’я Марина з Кам’янця–Подільського, яка причарувала місцевого війта. У місті після страти поговорювали, що Марина зачарувала і суддю, який виносив їй вирок. Адже, як зауважив Ярослав, в основному відьом карали через спалювання, що завдавало великих мук, а Марині відрубали голову мечем – такий от «привілей»…
Роздивившись меч і зразок макету Литовського Статуту – тогочасного зводу законів, де прописувалося покарання для відьом, і послухавши ще пару моторошних історій прямуємо в наступний зал, щоб послухати легенди про козаків-характерників. Характерником називали віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі, який умів ворожити і лікувати поранених козаків.
Світло, що проливається крізь темряву з каганців, падає на експонати часів козацької доби. На стінах відблискують шаблі, мечі, булави, давні книги в срібних палітурках, ікони. За гостями музею з картини пильно спостерігає Байда Вишневецький, якого за переказами турки прозвали шайтаном, оскільки довго не могли упіймати. Коли врешті їм це вдалося – Вишневецького підвісили за ребро на гак і він три дні залишався притомним, лаючи османів та їхню віру. Через це люди і почали говорити про його надприродні якості. Ярослав розповідає і про інших козацьких ватажків, яких теж зачисляли до характерників, – Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Богуна, Івана Золотаренка, Максима Кривоноса, Івана Сірка. Особливо публіку вражають легенди про надприродні здібності Сірка, який нібито вмів перекидатися вовком, а після смерті заповів відтяти свою праву руку, що кілька років служила козакам оберегом.
У наступній невеличкій залі слухаємо вже не про чаклунів, а про звичайних людей, які наважилися підписати хартію з дияволом задля своєї земної вигоди. Ярослав розповідає, що одним із таких був студент Києво-Могилянської академії. Грицько Сердюковський якось напився з друзями і, прийшовши додому, вирішив перевірити – чи ж правда, що можна домовитися з чортом? Написав, що продасть душу чорту і повірить в нього, якщо знайде на столі 10 карбованців. Прокинувшись уранці студент Грицько не пам’ятав нічого, а коли побачив текст, підписаний кров’ю, злякався і пішов до священика. Той наказав йому тиждень молитися, а потім публічно каятися по церквах, і душа студента була врятована. На жаль, не всі священики спасали душі від нечистої сили «за так» і взагалі, різне бувало… Ярослав підводить екскурсантів до вітрини з ошатною рясою священнослужителя 17-18 століття, розповідаючи, що на одного служителя церкви навіть завели справу у суді. Виганяючи біса, той забив києм нещасного «пацієнта» до смерті.
А у залі з золотою каретою посередині слухаємо розповідь про козацькі скарби і найзагадковішу з легенд про «Золото Полуботка», яке гетьман нібито передав у англійський банк. Звісно, гетьманського золота тут (та й у Британії теж) немає, але послухати цю досі вельми популярну в Україні історію таки доводиться. До речі, знайти часточку іншого козацького скарбу археологам все ж вдалося – в експозиції під світлом каганців виблискують пару десятків старовинних монет.
… Екскурсія добігла кінця і гості музею розходяться, залишивши догорілі лампадки по кутках. Тим часом підхожу до хлопчаків, які очікують батьків, аби поцікавитися їхніми враженнями від вечірньої пригоди.
– Привіт, давайте знайомитися!
– Привіт! Я Нікіта.
– А мене Юрою звати.
– Ну як, сподобалася екскурсія?
– Таак, дуже! – в один голос відповідають малі.
– А що найбільше сподобалося?
– Меч! А ще карета – «мерседес-бенц», прямо! І булава… – говорить Юра.
– А мені … охоронець. Бачили, він в коридорі спав на стільці! – викрикує Нікіта.
Аби дізнатися, що найбільше цікавить відвідувачів, звертаюся по коментар до екскурсовода, Ярослава Затилюка.
Ярослав Затилюк: «Як правило запитують про Трансільванського Дракулу. Цікавилися, чи ніхто не полював за серцем Сірка, а також де знаходяться його рештки. Ну а ще питають, чи не страшно мені самому ходити цими залами у темряві.
Я намагаюся розповідати історії, які згадуються в судових справах та які аналізував свого часу Володимир Антонович, наставник Михайла Грушевського, – продовжує Ярослав. – Про козаків-характерників ходять різні вигадки, але я їх відсіваю та намагаюся взяти те, що згадується в історичних творах 17-18 століття.
Відвідувачів зараз побільшало. Якось на вечірню екскурсію прийшли 40 людей, при тому, що група розрахована на 15. Та інтерес помітний і на денні екскурсії. Люди зараз знаходяться під інформаційними завалами, їм важко розібратися, де старі плітки та вигадки, а де історії, присутні в джерелах, тому вони приходять до нас».
Під час війни інтерес людей до своєї культури та історії зростає. Це – факт загальновідомий. А ще некваплива подорож у минуле, яку здійснюєш поволі йдучи залами музею, – це чудовий спосіб відмежуватися на мить від проблем сьогодення. Тривалий час піти до музею вважалося немодним. Але зараз ситуація змінюється – на вечірню екскурсію в основному прийшли молоді люди, які обрали музей замість кіно, клубу чи ресторану. Тенденція обнадійлива, і якщо так піде й далі – квитки в музеї будуть розкуповувати з такою ж швидкістю, як і квитки на концерти зірок. Ну, отак, може, трохи наївно мріялось мені у темному вестибюлі музею на Старокиївський горі.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
