Усе життя хтось кидає в мене каменем. А найболючіше — самі жінки, благополучні матері благополучних родин, заміжні. А, отже, порядні. І саме це дає їм право, як вони вважають, судити таку ось, як я, «повію й розлучницю…». Я теж хотіла бути заміжньою, теж хотіла бути «чесною».
А покохала чужого чоловіка, вірніше, тоді ще нареченого. Подруги казали: аби не була благородною (чи дурною), могла б відбити. Та я не наважилась…
Утім, усе сталось, як і мало бути. В інституті закохалася в однокурсника. Жодні хмари, здавалося, не загрожували нашому щастю. Та якось до деканату прийшли батьки дівчини, з якою він зустрічався до нашого знайомства, й повідомили, що вона вагітна. Перед моїм коханим постав вибір — або одруження, або відрахування з інституту. Він обрав останнє. Мені б підтримати його в ту скрутну хвилину, а я гордо відвернулася (як міг не «дочекатися» мене!) і «благородно» порадила йому одружитися.
Не витримавши натиску професури, батьків, сліз нареченої, «одностайного обурення» комсомольських зборів, він таки пішов до загсу.
А я «у відповідь» вийшла заміж. Не з любові, з бажання помсти.
…Ми зустрілися через дванадцять років після інституту. Я на той час уже розлучилась і сама виховувала доньку, він тягнув лямку із дружиною, не наважуючись залишити її через дітей. На душі в обох було порожньо. І той холодний листопадовий вечір нашої зустрічі у напівпорожній кав’ярні за філіжанкою вистиглої кави видався обом найдорожчим із усього, що досі було в житті.
Що було згодом? Я, досі порядна жінка, голова профспілки інституту, член кількох громадських комісій і навіть товариського суду, почала зустрічатися з одруженим чоловіком… Не вміла критися зі своїм щастям. За моїми плечима перешіптувалися сусідки, колеги, дорікали батьки. А я навіть гріха не відчувала. Хіба винна у тім, що кохаю?
Хто з моїх суддів спробував заглянути мені в душу? Тільки той, хто знає, що таке самотність. Решта й поняття не мала, що саме від неї, а не з високих міркувань, ховаюсь за громадськими справами. Навіть найближчі родичі не могли збагнути, чому я цураюся наших родинних свят: весіль, іменин, усіляких ювілеїв та річниць. Бо одна справа йти туди у парі, й зовсім інша — самій. Заміжня жінка, мабуть, не знає, як може боліти душа.
І коли раптом на обрії майне щастя — нехай і напівкрадене, чуже,— всі дружно починають тебе судити…
Суддя їм Бог. Нехай і недовго, та я була щасливою. І не шкодую ні за втраченим добрим ім’ям, ні за жодним радісним днем…
Хоча даремно ми намагалися повернути наше минуле — сподівання на спільну сім’ю не здійснились. У мого нареченого (смішно, але я саме так звикла називати його про себе) несподівано тяжко захворів син, про розлучення тепер не могло бути й мови.
Була це кара за наш гріх, якщо любов взагалі може бути гріхом? Можливо. Це відомо одному Всевишньому. Так чи ні, але ми прийняли це смиренно. Розлука стала нам покутою. Діти не повинні страждати…
Ми ще зустрічалися кілька разів, інколи, в найскрутніші хвилини, передзвонювались, але то вже була агонія прощання. Відтоді душа моя завмерла, у ній оселився тупий невигойний біль. Так, за ці роки я комусь подобалася, хтось трохи подобався мені, але почуття ці не сягали анінаскілечки того зоряного рівня єдиного мого кохання. І тому щоразу були приречені на невдачу, я байдуже їх відкидала.
І все ж чекала кохання, хоч і соромно у цім зізнатися жінці, що вже стала бабусею. Знаєте, чого, попри здоров’я для доньки й онука, просила у Бога? Якщо не суджено мені зустріти свого єдиного, довікувати у парі, то нехай Господь заспокоїть мою душу, забере цю наївну дівочу мрію про кохання.
На той час я була немолода 45-річна жінка, обтяжена турботами.
Донька із зятем іноді підкидали онука на вихідні. Треба було їздити до старих батьків у село. Робота на землі, хоч і виснажлива, все-таки давала бодай моральну насолоду, проте переповнені електрички й автобуси, важкі сумки забирали останні сили. Від природи незаздрісна, я почала заздрити жінкам, котрим ті торби тягнули чоловіки. Вони ж мали розкіш повертатися з дач із букетом квітів…
Удома було ще гірше: самотність визирала з усіх кутків і не було від неї порятунку. Поки консервувала, варила, доводила до пуття привезене — все для дітей, почувалася ще так-сяк. Та коли сонний будинок опівночі затихав,— не знала, куди подітися. Мучило безсоння, образа невідомо на кого. Дивилася численні телесеріали, у них і літні люди живуть повноцінним життям, закохуються, одружуються, і це сприймається цілком нормально. А я в свої сорок п’ять почуваюся безнадійно старою.
Почуття прийшло несподівано. Мій «принц» ледве втиснувся в електричку з рюкзаком і візком. Я й так ледве стояла на одній нозі у тамбурі, тому згарячу наговорила йому зайвого. Мовляв, і треба ж цим пенсіонерам їхати саме у вихідні, коли й так яблуку ніде впасти. Наговорила й одразу засоромилась. Від нього повіяло таким дивним спокоєм… На кінцевій зупинці він ухопив мої речі й потягнув до зупинки. Вперше в житті хтось допоміг мені. З’ясувалося, ми й живемо в одному районі, зовсім поруч. На прощання
Анатолій Васильович насипав у мою торбинку пахучих яблук…
«Пощастило ж комусь»,— тільки подумала й зітхнула.
Отак собі подумалося та й забулось. А виявилося — все зовсім інакше…
Удруге випадково зустрілися в лікарні, куди я поклала хворого батька, а він провідував дружину після інсульту. Вона хворіла вже декілька років, була паралізованою. Але їй, правда-таки, пощастило на чоловіка: щодня вранці й увечері годував її з ложки, умивав, причісував, удома сам робив уколи. Встигав поратися й на дачі, й онуків на заняття гуртків водити. Був урівноваженим, гречним, а ось що чинилося в душі,— про те ніхто не здогадувався.
Уже з перших зустрічей відчули взаємне тепло, якого обом там бракувало. І — радість, якої не було давно. Господи, питала я себе, чи маю право на це почуття, адже у нього хвора дружина? А воно росло й міцніло…
Інколи ми зустрічаємося у мене вдома за чашкою чаю та тістечками, ніби студенти, і вихлюпуємо душі до самісінького дна — без недомовок, таємниць. Або ж просто мовчимо. Той, хто не звідав самотності, не може уявити, яке це щастя — зустріти на схилі літ рідну душу. І хто може осудити за цю несподівану радість двох одиноких людей, котрі усе життя жили лише для інших і раптом наважилися подумати про себе?
Розумію, він не може залишити дружину, та я й не прагну цього. Мені вистачає того, що є — наших вечірніх зустрічей, сповідей або мовчання. І дивного спокою, що оселився у моїй душі. І вдячності у його погляді.
Уперше в житті я не турбуюся про майбутнє, а задоволена днем сьогоднішнім. І хочу, щоб він якнайдовше не минав.
І все ж, оглядаючись на минуле з висоти своїх літ, дивуюся: все життя, виходить, люблю чужих чоловіків. Отже, я непорядна, грішниця? Судіть мене, якщо хочете.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
