Скільки українських бійців вважається зниклими безвісти – одна з цифр, які не озвучують в офіційних зведеннях та ефірах.
Родинам загиблих бійців ЗСУ доводиться довгі місяці чекати на бодай-якусь інформацію, сподіваючись, що рідна людина знайдеться в полоні, а вже за деякий час зможе потрапити на обмін військовополоненими. Частину зниклих все ж знайдуть серед загиблих, але з кожним місяцем знайти тіло, яке залишилося на полі бою, складніше.
Аби всі повернулися додому, пошукові групи працюють під обстрілами, на замінованих територіях, розпитуючи місцевих, які пережили окупацію, часто маючи лише приблизні орієнтири, де шукати.
Один день із життя пошуковців – читайте у репортажі кореспондентки ТСН Наталії Нагорної.
“НА ЩИТІ”
Тепер правильно називати загиблих – “На щиті”. Вже навіть лікарі у шпиталях почали казати нам не радянське “вантаж 200” чи “двохсотий”, а “на щиті” загиблий український воїн. Їх повертає гуманітарна місія ЗСУ, яка теж має назву “На щиті”.
Групу, з якою працює ТСН, очолює Андрій Чернявський. Він пропонує подивитися, як саме шукають. На вибір пропонує відразу декілька пошукових операцій. В їхніх планах облетіти велику територію квадрокоптерами, шукаючи ймовірні місця поховань. Нас кличуть пройтися десятки кілометрів лісом, бо є інформація, що там були стихійні могили, або їхати до місця на мапі, яке вже помічене як ймовірне поховання. Але саме нам випадає побачити, як шукають рештки бійців, які загинули в бою у серпні минулого року. “Ми можемо не знайти нічого” – попереджають нас, але ми їдемо.
ШЕРВУДСЬКИЙ ЛІС
Я бувала в цих місцях ще в студентські роки під час навчання у Харкові, тому добре пам’ятаю, як гарно тут було до війни. Поруч – курорт “Святі Гори”. Саме тут будували собі дачі донеччани. Колись великі будинки у селі Богородичне не були розраховані на потужні бої.
Місце позначене білим хрестом зі складеними поруч бронежилетами та касками – це лісовий меморіал, який зробили бійці мотопіхотного батальйону прикомандированого до 81 аеромобільної бригади. Тут семеро їхніх бійців потрапили в засідку. Їхні тіла лишилися на дорозі і російські окупанти влаштували тут пекло.
“По них проїхалась російська техніка і грейдером розвернули по обочинах” – пояснює Андрій Чернявський, керівник пошукової групи “На Щиті”. Він сьогодні керує пошуком, тут вже не вперше. Той бій стався ще в серпні, територію відбивали за місяць, тоді Святогірськ був ще окупованим.
“Ми тут вже у вересні працювали. Тут на дорозі ми позбирали тіла і думали, що ми позбирали всіх, а виявилось одного не знайшли, зараз будемо шукати” – каже Андрій, поки натягає на себе бронежилет, каску та окуляри.
Він та ще один учасник цієї експедиції вже були поранені – ходили по посадці, в якій бували вже багато разів і підірвалися. Кінологиня, яка їх супроводжувала, і досі лікується, а з руки Андрія так і не дістали осколок. Треба вдягати захист і знову йти.
“По цій дорозі давно не ходили і треба кожну дорогу знов перевіряти” – тому першими йдуть сапери, а потім дозволяють пройти і всім нам.
СКЛАДНІСТЬ ПОШУКУ
“Кожен день грає проти нас”, – сердито каже Андрій про весняну погоду. Потужні дощі навесні розмили дорогу, струмки води могли віднести залишки далі. Крім того, ще й незрозуміло, куди потрапили залишки: під землю, де збережуться краще, чи на поверхні, де їх можуть розтягти дикі тварини.
Весна та осінь – найкращий час для пошуку. Але восени ще тривала експертиза, яка лише потім повідомила, – це тіла шести осіб, а не семи. Весною сюди заїхати було б нереально, навіть по сухій дорозі ми ледве проштовхалися. Але зараз на узбіччях висока трава, а тому заходити туди небезпечно, щось побачити крізь неї важко. Але шукати треба.
ХАННА
Пошукова собака із Павлограда та її кінологиня Каріна. Каріні – 24 роки, Ханні – 4. Тут дуже багато залежить саме від Ханни. Ми всі слухняно йдемо за нею, аби не затоптати запахи, не збити її з дороги.
Каріна та Ханна живуть разом, тренуються разом і працюють теж разом. Каріна – в бронежилеті та касці, Ханна – у кевларовій попоні. Ханні спекотно, вона уважно обнюхує кожен сантиметр дороги. Ханна знає, як пахне людська смерть. Вона чує те, що не бачимо ми. Почує ознаки – ляже на це місце.
Люди звертаються до Ханни з повагою:
– Ханна, покажи де?
Ханна активно нюхає, трошки підгрібає лапою і показує місце, ствердно лягаючи.
– Спасибі, Ханно.
Її навички тут ніхто не ставить під сумнів. Іноді пошуківці копають, просіюють кожну грудочку, але не знаходять нічого. Але доберману ніхто не дорікне – потужні дощі перемішали цей ґрунт із кров’ю та смертю. Робота Ханни – чути цей запах.
Вона вже шукала живих та загиблих під завалами будинків, в які влучили російські ракети, багато тренувалась. За ці декілька годин, що ми ходитимемо цією дорогою, Ханна ляже на землю десяток разів. Як нагороди за знайдені рештки Ханні дають улюблений м’ячик. І говорять, що вона – молодець.
“ТУТ?”
“Тут”, – перепитують знову пошуківці у Ханни.
Менш як за хвилину з-під землі дістають щось схоже на паличку. Це кістка. Людська кістка, яка зовсім не асоціюється з людиною, не викликає страх, а тільки наповнює надією – а раптом ми знайшли щось від того самого хлопця, який загубився у цьому Шервудському лісі? Радіти зарано.
“Ми не прив’язуємо залишки до конкретної людини”, пояснює нам Дмитро. Він носить за собою велику чорну лопату, і ще за декілька хвилин знаходить у високій траві чиюсь руку – маленькі кісточки пальців, суглоби. Немає сумніву – це людська рука.
Кожну знахідку фотографують на місці, де вона була виявлена. Кладуть у пакет із застібкою, так буде легше працювати експертам – немає жодної впевненості, що ми знаходимо одну й ту саму людину, велика вірогідність, що це залишки тих, кого вже ідентифікували, але досі так і не поховали, бо справа не завершена. Шестеро загиблих чекають на свого сьомого.
“Скільки ти людей знайшов?”, – це питання, яке я тут ставлю чи не кожному. Воно складне і неправильне. Жоден тут не порахував, ніхто не знає правильної відповіді. Просто шукають, бо так треба.
“…ПЕРЕМАГАЙ І ЗНИЩ ВСІХ ЦИХ МОЇХ ВОРОГІВ…”
Нам починають траплятися речі, які очевидно мають відношення до зниклих. Ханна лягає на кросівок – він нестатутний, але очевидно, що належав військовому. Зотліла шкарпетка з кісткою йде в ґрунт. Пошуківці сподіваються – а раптом ця знахідка приведе нас до тіла? Розкопавши навколо бійці розуміють, що лише нога.
На узбіччі обережно розкопують ще одне позначене місце – трапляються обгорілі шматки черепа чи черепів. У чорній землі – білі камінці, які здалеку нагадують кістки і примушують пошуківців ще раз перекопувати, ще раз уважно передивлятися.
“Тут жетон, і хрестик, і телефон!”, – нас кличуть показати знахідку.
Із землі дістають маленький хрестик – схожий на той, що вішають на дітей під час хрещення, на звичайній шнурівці забрудненій землею.
Жетон. На зворотньому боці ім’я та прізвище. Жетон належав одному з сімох, але його рештки вдалося ідентифікувати. Нам не кажуть його ім’я, але читають молитву на звороті. Це звернення до Архістратига Михаїла. З проханням зберегти власника цього жетона і знищити всіх його ворогів.
Телефон. Пошуківці обережно розкривають розчавлений апарат, а раптом всередині зберіглася карта пам’яті чи сімка? Але ні. Занадто багато довелося цьому телефону пережити.
Пізніше в землі відкопують наручний годинник. Власника так просто і не визначиш – хіба потім родичі впізнають, в кого був саме такий.
ПОКАЖЕ ДНК
Ми кілька годин ходимо кільком десяткам метрів однієї і тієї самої дороги. Зіп-пакети із кістками та речами складають до великого білого пакета, який передбачений для тіл загиблих. Кевларова попона Ханни аж мокра від спеки.
Пошуківці їдуть далі – у них на цей же день запланована ще одна велика експедиція по тутешніх лісах. Рештки вже наступного дня поїдуть на експертизу. Треба чекати на результати днк-експертиз. Якщо вона покаже, що бійця немає, є вірогідність, що доведеться повернутися знову. Раптом земля все ж поверне загиблого за неї.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
