Я – не військовий. Я ніколи не прагнув бути військовим. Я – кандидат історичних наук і дослідник. Але останнім часом я – військовий

Я хотів би, щоб цей текст поширювали, копіювали собі на сторінки і перекладали різними мовами. Щоб його доносили до іноземців і їхніх політиків.

Я – не військовий. Я ніколи не прагнув бути військовим. Я – кандидат історичних наук, дослідник, музейний працівник. І трохи письменник.

Я повинен присвячувати час дослідженню історії, написанню наукових і науково-популярних праць. А ще – художніх книг. Бо мені це подобається і, навіть, виходить.
Але останнім часом я військовий. Бо в моїй країні війна. Ми щодня вступаємо в артилерійські дуелі, в яких один вдалий приліт ворожого снаряда перетворить нас на фарш. Ми спимо в кузовах на ящиках в неймовірній тісноті, а миємося в теплій воді раз на місяць.

Коли дощ – ми мокрі, коли болото – ми брудні, (а миємося раз на місяць, нагадую, і то не факт, що наступного місяця випаде така нагода). А, коли був мороз, мої побратими відморожували собі пальці. Їмо ми, коли є вільна хвилина, а не коли час їсти чи є апетит. Спимо нерегулярно. При цьому ми є пріоритетною ціллю для окупанта.

І нас можуть спробувати знищити різними способами, до того ж у кожен момент.

І в подібних умовах, якщо не у важчих, зараз знаходяться в Україні тисячі істориків, письменників, бухгалтерів, банківських працівників, айтішників, учителів, дизайнерів та інших, геть мирних професій. Їх знищують зі 152-го і з Точок-У, по них прилітають кулі і ВОГи, касетні і фосфорні боєприпаси.

Хтось із них уже загинув. А хтось ніколи більше не повернеться до свого фаху, бо вигорів. Але всі вони продовжують воювати. Бо за ними Україна. Бо, якщо вони складуть зброю, їхні батьків, дружин і доньок не буде, а житла будуть зруйновані або конфісковані.

Читайте також  В Одеській області 10-річний хлопчик повісився на шведській стінці: перші подробиці трагедії

І, коли вустами політиків Франції, Італії, Німеччини та інших країн нам пропонують скласти зброю, погодитися на втрату територій, надати росії якісь гарантії безпеки (абсурд!!! росії не потрібні жодні гарантії безпеки, це її сусідам потрібні гарантії від загрози з їхнього боку)…
То я відчуваю лють і глибоку огиду. Огиду до цих людей, які через свої упередження або ж завдяки брудним путінським грошам готові приректи мою країну на поглинання, на повільну і болісну загибель.

Огиду і лють до тих, які мають величезні можливості, щоб допомогти подолати кризу, але натомість прагнуть, свідомо чи несвідомо, до того, щоб її поглибити. Бо навіть цілковита капітуляція України не вирішить проблеми світової безпеки. Навпаки – підштовхне росію до нових загарбань.

Нам не потрібні пропозиції здатися. Якщо ви не готові воювати разом з нами проти оскаженілого ворога, то допоможіть нам зброєю, грошима, санкціями. Нам потрібно дуже багато всього, щоб перемогти росію і, таким чином, різко знизити рівень глобальної кризи.

Але в нас є головне – мотивація. У нас є історики, готові спати на ящиках по п’ять людей на два спальні місця і тижнями місити багнюку без можливості помитися.

У нас є бухгалтери, які готові місяцями їсти лише кашу з тушонкою.

У нас є молоді студенти, які свої найкращі роки проводять під загрозою загибелі. І вони нікуди не подінуться, хіба що їх усіх знищать. За вашої згоди.
Україна буде боротися або до перемоги, або доки зможе чинити опір.
А що будете робити ви?

кандидат історичних наук,
письменник, автор шістьох книг,
наразі – молодший сержант ЗСУ
Назар Розлуцький

Фото: ілюстративне

Читайте також  “Стає легко бути українцем” – Сергій “Боцман”

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

РЕКЛАМА:

Джерело.