Маріуполь став справжнім болем України. З 24 лютого в місті імовірно загинуло близько 20 тисяч осіб. Залізні захисники України, а це “Азов”, Нацгвардія, Українська морська піхота, поліція – продовжують захищати Маріуполь.
Евакуюватися з Маріуполя дуже складно, а якщо немає власного автомобіля і помічників – просто неможливо. У людей забирають паспорти, змушують проходити фільтраційні табори, насильно вивозять у РФ або окуповані території Донбасу
Тетяні з Маріуполя фактично пощастило. Вона змогла вибратися з міста разом з рідними. Про це розповіли в Telegram-каналі Маріупольської міськради.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Тетяна разом з рідними перебралася на інший кінець міста. Спочатку думали, що на пару днів або тиждень – перечекати. Але з кожним днем ситуація в місті ставала все гірше.
Вони перебралися у квартиру друзів біля ПортСіті. Без запасу їжі, без одягу і навіть без мінімальних речей побуту-посуду і ліжка. Місцеві не відкривали двері в підвал і стверджували, що там немає обладнаних бомбосховищ. Тому Тетяна з рідними п’ять днів просто ховалася в коридорі.
“Остання ніч стала справжнім пеклом – багатоповерхівка тремтіла, поруч гуділо і вибухало. Зрозуміла, що потрібно тікати, оскільки правило двох стін нас точно не врятує”, – розповідає жінка.
Але вільних місць в укриттях вже не було. Вони спробували сховатися в “Терраспорті”, потім в ПК “Молодіжний”, а останньою надією стала міська філармонія. Але і там в підвалах приткнутися вже було нікуди, і вони знову залишилися на другому поверсі.
“Мої хлопці спали на бетонній підлозі. Їх зігрівав наш лабрадор, а я зі свекрунею на стільчиках. Від вибухової хвилі авіаудару повилітали вікна. Я в житті так не мерзла. Всі захворіли – ліків не було. Закінчувалися продукти, а поруч підліток під 2 метри зростом і з неабияким апетитом. Я ловила себе на думці, що краще померти від вибуху, ніж спостерігати, як помирає від голоду дитина”, – описала ситуацію Тетяна.
У філармонію в ті дні бігли в укриття люди з усіх районів Маріуполя. З найгарячіших точок лівого берега та 23-го мікрорайону на броньованих спецмашинах людей привозили українські військові та рятувальники.
У приміщення набилося близько 800 осіб. Голодні, холодні, без одягу і навіть поранені. Поруч сипалася важка артилерія і велися танкові бої. Тетяна зізнається, що не спала жодної ночі.
Найстрашнішими стали останні дні, коли почали скидати бомби. Дві впали в пару сотні метрів від них – на ПДТУ і пологовий будинок. Їх будівлю сильно тряхнуло. Шансів вижити на другому поверсі вже не було.
“Вголос не говорили, але змирилися, що помремо. Навіть вже й не молилися. Найстрашніше було втратити надію. Я думала, що зійду з розуму. Уявіть, кожні три години до скроні пістолет… і видих до наступного, оскільки в цей раз холостий”, – додає Тетяна.
А 14 березня їм дали рівно п’ять хвилин на збори та з речами добігти до машини, щоб встигнути приєднатися до колони на виїзд з міста. На них дивилися як на самогубців, але вони не хотіли вмирати на другому поверсі.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
