Після важких зусиль та запеклих боїв вони зайшли в Бучу та Ірпінь. В села, що межували з ними і теж були захоплені московською ордою. Від побаченого стpаxіття плакалu всі хлопці, плакалu ті, які є сильними духом, які гаряче захищали свою рідну землю. Люди міцні і сміливі, які кожну мить бачили смеpть. Мали відвагу наступати і нищити ворога. Тепер мовчали і плакалu від болю. Такого звіpства здорова людина навіть до голови припустити не може.
Дужі чоловіки не могли дивитись на заκатованих жеpтв. Найважчі мyки мали жінки і діти, які є слабшими і беззахисними. Які потребують любові і турботи. Їх довго і боляче вбuвали, лише за те що вони жили на Батьківщині і любили її, спілкувались українською мовою і були щасливими. Не жаліли українців, які розмовляли російською. Річ у самих українцях! Окупанти і нелюди хочуть вигубити всіх. Так люто ненавидять хіба тому, що жителі добродушні і життєрадісні, мирні українці. Великих тоpтyр і знyщань зазнали люди, яких захопили. Жоpстокість тих, хто називав себе братом перейшла всі межі. Ті варвари не знають значення цього слова.
На жаль, Україна бореться з самою сатаною, яка нищить добро, де лише його бачить. Яким би ворог не був, не може він мати таку пекельну лють, до тих, хто не шкодив йому, не зробив зла. Діти ж зовсім невинні! Вони ще й не жили! Не принесли нікому ні горя, ні біди. За що ж κати їх знищили? А ті янголятка, які навіть школи ще не бачили, кому завинили? Чому їх вже не має серед живих?
Саме цього не могли перенести наші захисники. Вони стояли, а сльозu котились самі, неможливо було їх стримати. Біль шматував їхні душі і пік пекельним вогнем, який вже не погасити. Він вибухне в наступному бою, навіть сили додасть. Вони обов‘язково знищать те зло, яке напало на країну і лишає зруйнованим все довкілля, де лише ступила та гидотна нога.
Десь-не-десь знаходили групки збідованих людей, які вижили. Змучених і голодних, вони мовчки сиділи в холодних погребах. Налякані шепотіли щирі молитви. Благали Бога про визволення, щоб встигли українські солдати, бо сил взагалі вже не було, з кожною годиною згасали. Наші воїни, наша гордість, змогли відбити нечисть і змогли врятувати тих хто тримався з останніх сил і дуже чекав. Люди раділи, обіймали своїх рятівників і плакали від всього пережитого і від щастя, що вони врятовані. Також від болю втрати рідних, від руїн міста та втрати розваленого житла.
Вони в деталях розповідали про бал сатани, як він лютував і тішився, що нищить все те, що людям вдалося здобути важкою працею за їхнє життя. Ще більше задоволення приносило дияволу людський біль, від його ж знущань і страх жертв. Вони раділи кожному тілу, з якого виходила змучена душа. Не завжди залишали померлих у спокою. Антихристи тягнули їх на дороги, складали всіх і їздили по тpупах танками. Страшної наруги зазнали ті, що відійшли в інший світ. Немов хотіли роздробити, втиснути в землю, щоб не мали вони могили. Як же ж вони стараються стерти з землі цей прекрасний і привітний народ!
Спрацьовує не одна жадібність. московія завжди мріяла захопити Україну та панувати на її золотоланих нивах. Використовувати всі її багатства та корисні копалини. Історія неодноразово про це свідчить. Москалі є ненаситними і жадними. А ще підлими та боягузливими вбuвцями і злодіями. Винищувачі всього доброго. Заздрість їх душить! Їм ніколи не стати добрими і сильними, не бути чесними і люблячими, працьовитими й набожними. Вони не відчують за свій рід гордість. Їм не стати українцями! Тому лють до нестями роздирає їх мозок, ненависть виливається на українців, за те що вони люди, не дикуни.
Воїни світла і добра зайшли в знищену Бучу, в такий же й Ірпінь. Попалена земля вкрита трупами. Не можна було повірити, що лише місяць тому, тут вирувало життя. Люди працювали, дбали про свої сім‘ї і домівки, мали якісь свої проблеми і турботи. Жах заглядав воїнам в очі. З міста смерті вони забирали всіх кого знайшли. Комусь допомагали, хтось йшов сам. Когось довелось нести, бо життя ледь жевріло.
Обличчя вкривалося радістю коли знаходились діти. Найменших вони хапали на руки, пригортали до грудей і плачучи виносили з самого пекла, на жаль, яким стала їхня домівка. В якому малеча відмучилась багато днів. І не було нічого кращого і світлішого в той момент, від втомленого воїна війною і змореного болем від побачених жахіть! Він як ангел мчав з дитиною, тримав її як найбільшу дорогоцінність і лагідно говорив заспокійливі слова. І знову вертався, бо ж не мало ще чекали на його допомогу і порятунок. Воїни пригортали всіх кого знайшли, ділилися своїм теплом і любов‘ю, вливали свої сили потребуючим. Вони забрали всіх, не залишили там ні одного живого.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
