Про друзів-зрадників.
Не поспішайте довірятися і щедро роздавати своє майно людям, які змусять вас страждати; в кращому випадку, від своєї байдужості до ваших бід, в гіршому – від бід, які вони самі вам і заподіють.
ДЖЕК ЛОНДОН
Письменник Джек Лондон покінчив з собою. За іншими відомостями, він помер від передозування наркотику, але, власне кажучи, це майже одне і те ж – під кінець життя (а було йому всього 39 років) він страждав від жорстоких депресій, багато пив і втратив інтерес до всього навколишнього … Але ж був він, що називається, мачо, справжній чоловік: і в «золотій лихоманці» брав участь, і військовим кореспондентом працював; сміливий, відважний чоловік, найбільш високооплачуваний письменник в свої часи. Кожен день він писав тисячу слів, його романи й оповідання розходилися величезними тиражами, по всьому світу у нього були мільйони шанувальників. Довели його до смерті, як це не банально, так звані друзі.
Пам’ятаєте, в школі, коли ми були дітьми, вчителі часто говорили про когось: «це не друзі, а дружки!». Ось для цих самих дружків романтичний письменник вибудував справжній палац з особливого червоного каменю (до речі, вогнетривкого). Назвав його «Будинок вовка» і почав запрошувати до себе жити письменників, поетів і якихось підозрілих «бродячих філософів»; годував їх, поїв, постачав кишеньковими грошима… В один прекрасний день будинок запалав.
Його підпалили зсередини, причому відразу в декількох місцях – інакше грандіозна споруда не змогла б згоріти дотла, залишивши письменника з багатотисячними боргами… тобто, саме дружки будинок і спалили.
Джек Лондон, намагаючись знайти вихід, почав писати ще більше, борючись з нападами депресії і небажанням жити – потрясіння було занадто сильним. Тут він почув, як один його друг говорив іншим: «Джеку дуже легко дістаються гроші. Треба допомогти йому їх витратити!». Відраза до людей опанувала нещасним Джеком Лондоном. Він уже нічого не писав, тільки пив все більше і більше, а в кінці кінців слуга-японець знайшов його вмираючим, а поруч з ним – листок паперу, на якому нещасний довірливий письменник вираховував смертельну дозу опіуму. Друзі, напевно, прийшли на похорон, обговорили ситуацію, вдосталь попліткувати, посудили, на славу пригостилися і розійшлися додому, вірніше, розповзлися, подібно до глистів-паразитів, щоб скоріше знайти нову жертву.
ЕСЕНИН І ВИСОЦЬКИЙ
Дружки Єсеніна і Висоцького – це хрестоматійний приклад. Вони пили і їли за рахунок великих людей, споювали їх, втравлювали в скандали і бійки, а потім писали сумні і «правдиві» спогади про загублених ними поетів. Втім, правда іноді відчувається між рядків: друг Єсеніна, з яким вони разом купили кімнату, під час поїздки поета за кордон, поселив у цій кімнаті свою дружину і малолітню дитину, так що Єсеніну просто стало ніде жити. Він, як личить справжньому чоловікові, пішов і поневірявся по знайомим, ночував, де доведеться, природно, алкогольна залежність розвивалася стрімко, адже всюди його чекали інші друзі … Друг Висоцького згадує, як одного разу він виявився в гостях у знаменитого барда.
«Вип’ємо, Володя!» – запропонував друг вже гинучому, від наркоманії та алкоголізму поетові. «Так у мене вдома ні краплі немає», – почав виправдовуватися нещасний Висоцький, але друг пише далі так: «У мене, звичайно, виявилася з собою пляшка коньяку, якою я і пригостив поета» … Молодець, що тут скажеш! Випивши зі знаменитістю, він поїхав до себе додому, а хворий Висоцький почав шукати «дозу» – алкоголь вже надійшов в його гинучий організм.
П’яні, Єсенін і Висоцький роздаровували своїм друзям дорогі речі; на ранок жалкували, але повернути взяте нікому і в голову не приходило. Тільки приїхала танцівниця Айседора Дункан, як і у неї з’явилася маса друзів. Вони дуже полюбили ходити в гості в особняк, особливо – в дні видачі пайків. Добра Айседора виставляла на стіл весь свій пайок; всі їли, хвалили, потім розходилися по домівках, а танцівниця місяць потім жила на одній мерзлій картоплі … За очі друзі величали її «Дунька», писали забавні частівки про неї і про Єсеніна, і з нетерпінням чекали дня видачі спецпайки, щоб знову веселою компанією завалитися в гості
ЕДІТ ПІАФ
Зграя друзів-нахлібників оточувала, мабуть, майже всіх великих людей. Едіт Піаф годувала і поїла цілу банду нероб. Він не була дурна, прекрасно розуміючи, що всі ці так звані друзі – звичайні паразити і дармоїди, яким, по суті, немає до неї ніякого діла. Одного разу вони галасливим натовпом прийшли в ресторан, щоб чудово повечеряти за рахунок зірки. Піаф раптом уважно подивилася на обличчя добрих друзів і замовила тільки одну картоплю. Все, більше нічого. Друзі підроблено сміялися над примхами співачки – адже вони розраховували на дещо інше частування. Наступного разу Піаф зібрала всі свої коштовності, показала їх друзям… І під жадібними поглядами взяла і спустила все золото і діаманти в унітаз. Дика витівка, але якось вона зрозуміла, коли вмираюча від цирозу людина, всю свою юність провела у голоді й убогості, проникливо дивиться на обличчя милих друзів і бачить їх душі… Втім, і самі творчі особистості іноді виступали в ролі так званих друзів.
Екклезіаст в біблії розповідає похмуро, що все життя шукав він серед тисяч людей друга і жінку. Друга ніби як знайшов, але песимістичний і похмурий тон його філософських міркувань змушує в цьому засумніватися. На думку психологів, до сорока років у людини може бути тільки один друг, і то – не завжди. І це не тому, що падає потреба в спілкуванні, емоційність і так далі – просто низка розчарувань і гіркий життєвий досвід змушують нас ставати обережнішими і замкнутими…
«Мені легше знести ножовий удар ворога, ніж шпильковий укол від друга», – писав Гюго, на життя якого, мабуть, випало чимало цих шпилькових уколів. На ворожнечу чужих людей ми дійсно реагуємо легше, ніж на підлість тих близьких, кому ми довірилися.
ЗРАДА
Професор Литвак пише про те, що в аудиторії він поставив просте запитання: «А вас коли-небудь зраджували? Якщо так, підніміть руки!». Руки підняли практично всі … Але ж мова йде про юних студентів, які тільки-тільки вступили в життя. У цьому світлі верхом дурості здаються мені поради деяких психологів: «Встаньте, мовляв, на місце людина, яка зрадила вас – зрозумійте її і тоді зможете пробачити» … Або – «Вона не варта вашої уваги і ваших переживань, відпустіть ситуацію». Такі поради дуже гарні в умоглядному сенсі. Встаньте, наприклад, на місце педофіла. Або грабіжника. Або вбивці. Зрозумійте його і вибачте. Це добре, коли справа стосується інших людей.
Я завжди наводжу простий приклад: «А давайте, я вам палець дверима пріщемлю і поки я буду тиснути на двері, зрозумійте мене. Відчуйте мої внутрішні мотиви. І вибачте». Думаю, коли на багатті горіла зраджена Карлом Сьомим Жанна д’Арк, їй було дуже боляче. Чисто фізично. Їй було всього дев’ятнадцять років, вона відвойовувала французькі землі на славу корони цього самого Карла, а він оголосив її відьмою і засудив за допомогою інквізиції до спалення…
Дуже цікаво, що часто людина, оточений так званими друзями, бажаючими її лютої смерті або, в кращому випадку, абсолютно глухими до її страждань, немов би не помічає очевидних фактів.
Бізнесмен бере для друга кредит, який потім виплачує сам протягом кількох років.
Жінка втішає самотню нещасну подругу, яка потім дзвонить її чоловікові і намагається вступити з ним у зв’язок – іноді не без успіху.
Дівчина довіряє свої таємниці задушевній подрузі, яка тут же біжить ділитися ними з іншими людьми, зловтішаючись і регочучи…
До речі, саме так вчинив знаменитий композитор Вагнер, чию войовничу і величну музику так любив Гітлер. Він дружив з філософом Ніцше, а потім всім розповів, що Ніцше лікувався в психіатричній лікарні. Потрясіння від зради завжди буває жахливим: не випадково за шкалою стресів зрада (в широкому сенсі слова) переживається людиною важче, ніж смерть.
А Юлія Цезаря друзі взагалі зрадницьки зарізали. Людина він був виняткового розуму і багатого життєвого досвіду, а тут наче осліп і оглух, не зважаючи на жодні застереження. Дружина Кальпурнія благала його не ходити в сенат у фатальний день вбивства, але Цезар її не послухався. Хтось передав йому по дорозі записку з попередженням про змову – Цезар її не читав.
До речі, цікаво, що дружини часто бувають значно дальновидніші за чоловіків, застерігаючи їх від спілкування з тією чи іншою людиною. Але чоловіки, подібно Юлію Цезарю, нехтують попередженнями – і виявляються в положенні зраджений. І знову і знову повторюють свою помилку: «Як ти можеш так про нього говорити? Це мій друг, він відмінний мужик!» – у скількох сім’ях звучать ці слова в той час як ви читаєте ці рядки… «Тобі все не подобаються!» – ще одна поширена фраза. Тільки потім відбувається звичайний сценарій – «відмінний мужик» або кидає свого довірливого і щедрого друга, або ще якимось чином платить злом за добро.
Сто років тому ще Зигмунд Фрейд звернув увагу на повторюваний сценарій: хтось виступає в ролі благодійника, робить для когось добро, жертвує собою і своїм майном, а потім знову і знову виявляється в положенні зрадженого… Не встигає зарубцюватися одна рана, як людина дозволяє нанести собі іншу.
Вся справа в горезвісній проекції – прагненні приписувати іншим людям ті якості, які притаманні нам самим. Нездатні на підлість і зраду, як правило, не чекають цього і від інших, тому найчесніші, найсміливіші і благородні виявляються в положенні жертви… І то сказати: граф Каліостро прожив зі своєю дружиною Лоренцією двадцять років; разом вони то шахраювали, то насправді займалися магією, то злітали на вершину слави, то рятувалися втечею, то пророкували, то брехали, а потім Лоренца видала графа інквізиції, дала на нього, що називається, свідчення… Тим і страшна зрада, що від неї неможливо вберегтися і врятуватися – адже виходить вона від найближчих людей, яких ми любимо і яким ми довіряємо. Тому і Данте в «Божественній комедії» помістив зрадників в найстрашніше коло пекла – мабуть, теж з кимось товаришував і комусь даремно довіряв.
ІСТИННІ ДРУЗІ
Втім, бувають на світі та справжні друзі. Приклади можна перерахувати по пальцях, але вони вражають своєю величчю. Коли фашисти прийшли до влади, Зигмунд Фрейд був важкохворим немічним дідом. Євреєм, до речі. Двох його сестер відправили в табір смерті, Освенцим, і там убили. Хотіли відправити і Фрейда, але його пацієнтка і вірна подруга, правнучка Наполеона, приїхала до фашистського командування і стала просити відпустити старого вченого (а вже щосили палили його книги, збираючись взятися і за нього самого).
«А ви, фройлян, віддайте два своїх замки, – сказали аристократці. – Ось ми вашого дідуся і відпустимо». Можна було подумати – старий і так хворіє останньою стадією раку, він дуже старий, йому так і так вмирати …Але дама віддала два своїх замки, врятувала Фрейда, а коли він приїхав до Англії, вона наказала розстелити на пероні червону оксамитову доріжку, по якій колись йшов сам Наполеон Бонапарт. І ще подарувала вченому квіти… Тому що вони були друзями.
І ще один приклад теж відноситься до років Другої світової війни з усіма її жахами. Педагог Януш Корчак був гуманістом; він написав безліч книг про виховання дітей. Цими книгами зачитувалася вся Європа – ще б пак, адже це було нове слово в педагогічній науці, яка раніше пропонувала тільки одне – лупити і карати, дресирувати і муштрувати. Настала війна, і єврейських дітей, вихованців Януша Корчака, відправили в концтабір.
Педагогу кілька разів пропонували свободу – багато фашистів знали його книги і захоплювалися його розумом і талантом. Можна було залишитися і мирно писати свої педагогічні опуси, займатися педагогікою як наукою, адже дітей ще багато навколо залишалося. Але Януш Корчак не покинув своїх вихованців, поїхав разом з ними в табір смерті, а потім разом з ними увійшов в газову камеру, щоб дітям було не так страшно помирати. Тому що вони були друзями.
«Друг пізнається в біді», – це ще римська мудрість, а до римлян, ймовірно, її знали ще давніші народи. Не поспішайте довіряти і щедро роздавати своє майно людям, які змусять вас страждати; в кращому випадку, від своєї байдужості до ваших бід, в гіршому – від бід, які вони самі вам і заподіють.
Автор: Анна Кір’янова
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
