Ми вбивали одне одного повільно й зважено. От коли живеш й розумієш, що нема росту, розвитку, шансу бути собою. І депресія за депресією…. Апатія. Байдужість.
Це про приречені стосунки та неправильний вибір. Поруч чи порізно. Пов’язані якимись нитками, що відриваються по-живому. З кров’ю та м’ясом.
Мати мужність піти. Вчасно.
Це найбільший дар. Для нас обох. Бо слова накопичуються. Біль. Відчай.
Рік за роком, коли живеш не з тією людиною, коли борешся за приречені стосунки…. Кожен день та місяць без щастя й гармонії.
Дивишся на себе. На нього. Відчуття страху. Так. Цілий світ обірветься. Вийти з зони комфорту.
Лише крок. Вбік.
Я зважувалась піти тисячі разів. Але так і до кінця не стала на шлях “розлученої” жінки. Просто тому, що не вірила в себе. Власні сили. Можливості. Не сказала собі, що зможу.
А хіба мало однієї причини, щоб змінити життя? Я нещаслива. Всі ці роки. Я не прокидаюсь з відчуттям потрібності комусь.
Бути єдиною. Кохати. Думати. Хотіти перевернути весь світ і стати кращою собою.
Здавалось, що кохання не існує. Це міф. Хімія. Є закоханість. Звичка. Повага. Турбота. Є тисячі замінників.
Але чи варто вірити в міфи. Бо будь-які стосунки себе вичерпують. І другі, треті, десяті не будуть кращими. А проблем і потреб збільшиться в десятки разів. Бо….. Сама. Чи з кимось.
Ти всеодно будеш нещасна.
Поки не навчишся жити сама. З собою.
Один день. Новий. Лише твій. Проживи його
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
