“Тіні забутих предків”: 10 фактів про фільм Параджанова, що знімали у Криворівні

Справжній майстер постановки, любитель колажів, експресивний художник, закоханий в українську культуру, Сергій Параджанов назавжди змінив образ українського живописного кіно.Згадуємо найвідоміший фільм Сергія Параджанова – екранізацію повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”, відкриваючи завісу створення фільму.

• На роль Івана Палійчука претендував зовсім інший актор, а не Миколайчук. При першій зустрічі його зовнішність Параджанову здалося невідповідною для ліричного героя. Проби вирішили все ж зробити з поваги до Віктора Івченка, режисера і наставника молодого Миколайчука. Пізніше Параджанов писав: “Я не очікував нічого особливого, тому доручив Іллєнку (оператору – ред.) провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрій: “Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття “. Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так зізнавався актор потім), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, дуже стурбований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувались з нього, що ми були вражені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.

• На противагу Івану Миколайчуку, Лариса Кадочникова свою роль отримала в першу ж хвилину зустрічі з Параджановим. Вони познайомилися в Москві. Кадочникова була дружиною оператора Юрія Іллєнка. “Тоді він разом з Юрою приїхав до Міністерства культури СРСР для здачі сценарію «Тіней забутих предків », – згадує актриса. – Юра першим ділом, звичайно, прийшов до мене, сказав, що хоче познайомити мене з Параджановим, і ми пішли на вулицю Тверську, де була призначена зустріч. Це було літо, я побачила Параджанова відразу. Власне, його неможливо було не помітити. Він сидів на валізі, одягнений у все чорне. На голові якийсь безглуздий чорний капелюх. Я йшла в білому платті, тоненька, з розпущеним волоссям, і Сергій, побачивши мене, тут же крикнув: «О, Марічка!»

• Зйомки картини проходили близько року в селі Жаб’є і околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Сергій Параджанов невпинно вивчав гуцульську культуру, так як по-справжньому закохався в текст Коцюбинського і не хотів знімати “чергове ювілейне кіно” (спочатку картина замислювалася до святкування столітнього ювілею Коцюбинського). Будинок, в якому жив режисер під час зйомок, був постійно переповнений місцевими гуцулами. Це місце Сергій знайшов разом з художником картини Георгієм Якутовичем, який знав і обожнював Карпати. Зйомки тривали цілодобово. Якщо не працювали на майданчику, то робили це в будинку Параджанова, де проходили постійні наради. У вільні від зйомок дні Параджанов ходив на справжні весілля чи похорони в околицях, вивчав побут або ж вирушав у місцевий музей народного костюма.

• У картині можна побачити багато обрядів Гуцульщини. Як розповідав сам режисер пізніше, “кіношне мислення” постійно підштовхувало його редагувати ці обряди, змінювати, додавати барвистих елементів. Однак на зйомках у масовці було багато місцевих жителів, які контролювали автентичність постановки. Приміром, гуцулам зовсім не сподобалося, що Параджанов придумав одягнути під час сцени весілля на шию нареченому і нареченій ярмо, такої традиції не існує. Однак епізод у фільмі зберегли.

 

• Оператор фільму Юрій Іллєнко розповідав, що творчі розбіжності на зйомках картини між ним і Параджановим були частим явищем. Одного разу суперечка навіть дійшов до дуелі – справжньої, на старовинних гуцульських пістолетах, які приніс один з місцевих жителів: “Йшов дощ, ми повинні були зустрітися на мосту Черемош. Але річка розбушувалася так, що міст знесло, а з тридцяти метрів між нами на протилежних берегах я ніяк не міг стріляти. Увечері з Києва прийшли перші проявлені плівки. Ми прийшли в зал, сіли по різних кутах. Подивилися першу коробку, і я зрозумів, що нікуди не поїду. Ми обнялися, поцілувалися – і почали знову битися”.

• Параджанов не пропускав жодної деталі і був справжнім художником. Іноді дотошність режисера була навіть жорстокою. У сцені прощання Івана і Марічки йде дощ – зйомка проходила на початку жовтня, поливальна установка лила воду з температурою в 2 градуси, але актори з установки режисера зробили близько 10 дублів. На зйомку епізоду з срібним лісом команда фільму виїжджала кілька десятків разів. Параджанову не подобалась погода, він змушував перебудовувати рейки, по яких повинен був “плисти” привид Марічки. Для ефекту потойбічного світу срібну фарбу нанесли не тільки на обличчя акторів, а й на листя дерев. Пізніше, друг Параджанова, режисер Василь Катанян згадував у своїй книзі “Дотик до ідолів”: «У 1966 році під Косовом, що на Україні, я побачив скелі, немов пофарбовані синькою. Восени, серед золотого листя, це виглядало незвичайно. Чому раптом сині? Ніхто не знав. А Сергій вигукнув: “Та це ж я їх пофарбував для “Тіней”! Невже досі не облізли?”.

 

• Композитор картини, Мирослав Скорик, родом із Західної України, був великим шанувальником автентичного виконання народної музики. Величезне значення у фільмі грає музичний супровід, запис якого доставляв багато клопоту Параджанову і Скорику. Народні пісні у фільмі виконує масовка – група місцевих жителів. А ось для якісного запису інструментів потрібно було їхати до Києва. Параджанов за свій рахунок привіз 10 величезних трембіт на пасажирському літаку до Києва. Все тому, що інструментам в картині відведена дуже важлива роль: троє пастухів з трембітами є поетичним рефреном фільму і з’являються в переломних моментах дії. Ридаючі голоси їхніх трембіт надають подіям необхідне емоційне забарвлення, підкреслюючи колорит легенди.

 

• Примітно, що “Тіні забутих предків”, певно що, єдина картина, яку не продублювали в ті часи російською мовою, що було правилом для україномовних фільмів. Точна причина невідома. Стверджують, що Параджанов бився за право залишити картину українською, адже при будь-якому втручанні аудіовізуальний образ фільму легко ламався.

• Прем’єра фільму наробила багато галасу. Ще перед показом ходили чутки, що новий фільм Параджанова – шедевр і приклад відродження українського поетичного кіно, що волає до загубленої національної ідентичності народу. До того часу вже почалися політичні арешти по всій Україні, але влада це ретельно замовчувала. Українські діячі культури шукали майданчик, де збереться якомога більше інтелігенції, щоб зробити заяву про радянські політичні репресіях. Іван Дзюба, вітаючи на сцені кінотеатру “Україна” знімальну команду, несподівано заговорив про масові арешти і закликав людей до протесту. Тут же в залі заревіла сирена. Директор кінотеатру кинувся стягувати письменника зі сцени. У залі в цей час Василь Стус і Вячеслав Чорновол закликали всіх незгодних з політичним режимом піднятися зі своїх місць. Кілька людей дійсно встали, хоч і більшість у той час були залякані владою. Як розповіла Кадочникова пізніше, додому після сеансу всі йшли знаючи, що тепер їх не залишать у спокої. Через кілька днів почалися масові обшуки квартир і арешти всіх тих, хто був присутній на прем’єрі “Тіней забутих предків”.

 

• Як це часто буває, картина отримала набагато більше визнання закордоном, ніж у себе вдома. “Тіні забутих предків” отримали 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса. Жодну з цих нагород Параджанов не зміг отримати особисто. Відомий своєю ексцентричною поведінкою, режисер одного разу мав необережність сказати перед першою поїздкою фільму (на кінофестиваль в Аргентині) “Мені беріть квиток тільки в одну сторону – до Аргентини”. Про це тут же донесли начальству, і документи режисера припинили оформлювати.

Трейлер фільму “Тіні забутих предків”: