Ця історія – сповідь молодої матері, яка особисто пройшла через пекло невисловленої, ганебно-невимовної домашньої самотності.
За зовнішнім благополуччям нерідко ховаються глибокі проблеми, біль і страхи. Будні непрацюючої мами багатьом здаються безтурботною грою в дочки-матері, позбавленою необхідності вирішувати «справжні» проблеми. А між тим, саме такі стереотипи змушують жінку приховувати свій душевний дискомфорт, хронічну втому, незадоволеність, а найчастіше, і справжню депресію.
Анна, 27 років
Я знала, що буде так, знала, що це неминуче станеться. Моя старша дочка перестала спати вдень – блаженні три години відпочинку канули в лету. Короткий перепочинок, 180 хвилин без обов’язків дружини і матері, острівець відносного спокою і самотності – тепер не стало і цього. Весь інший час доби підпорядкований чоловікові і дітям. Так правильно, так і повинно бути, але я почала розуміти, що не витримую. Напруга збиралася, не знаходячи виходу, і замість розрядки прямувала всередину, на саму себе. Нерви почали здавати, і все покотилося… було страшно. Страшно зізнатися, страшно відкритися, сказати комусь: «мені важко», «я не справляюся», «це нестерпно».
Кажуть, що депресія – це злість, спрямована всередину себе. І я дійсно злилася кожного разу, коли втомлювалася і впадала в безсилий відчай. Мені здавалося, що я не маю права бути нещасною. Адже у мене є дах над головою, відносний достаток, люблячий чоловік, чудова дитина… мені скаржитися на життя? За кожен момент слабкості ненавиділа себе, але нічого не могла вдіяти.
Я кожного дня закривалася в туалеті і давала волю сльозам. Не просто плакала – ридала, захлиналася, щоб потім ретельно вмивалася і виходила назовні, як ні в чому не бувало. Тільки б ніхто не побачив! Ставало трохи легше, але ненадовго. Ці щоденні напади підривали душевну рівновагу не гірше вимотуючого побуту. Здавалося, я просто не належу собі більше, мене розривають на частини готування, прання, прибирання, діти, тисячі домашніх обов’язків, від яких не буває вихідних. І при цьому – ніякого права дати слабину. Я намагалася триматися бадьоро при обох дочках, при чоловікові, і моя приклеєна посмішка кровоточила зсередини. Здавалося, зі мною щось не так. У всіх знайомих і подруг сімейне життя протікала легко і безтурботно, природно, як і повинно бути. Одна я – погана, неправильна, поламана. Погана дружина, погана мати, і ніхто не може мене зрозуміти, тому що ніхто не повинен дізнатися про це. Мені було боляче і соромно за свою депресію, за втому, за нездатність справлятися завжди і з усім, як це роблять тисячі інших жінок.
Депресія – це хвороба. Нерозумно сподіватися силою волі і тупим повторенням одноманітних дій вибратися з цього болота. Я усвідомила, що все зайшло надто далеко, тільки коли дійшла до рішення розлучитися з чоловіком і залишити йому дітей – тільки заради того, щоб вони не страждали через ненормальну матір, у якої «поїхав дах». Піймавши себе на цій думці, стало по-справжньому страшно. Невже психологічний стан змусить кинути мою чудову сім’ю? Це ж просто немислимо.
В один з нападів замість істерики в туалеті я просто схопила дитячий альбом для малювання, першу-ліпшу ручку і стала писати. Слова лилися, як раніше сльози, плутано, без ком і крапок, з одними знаками оклику. Сторінки закінчувалися, а я все писала і писала, не в силах зупинитися, виливаючи папері всю біль і страх, які накопичилися за стільки місяців. Закінчивши, я просто взяла і зважилася. Не перечитуючи, не думаючи – вручила списаний альбом чоловікові. Відчайдушно, як стрибок у прірву. І будь що буде. Він довго сидів на кухні, читав, курив, знову читав. А потім тихо запитав: «Сонце, що ж ти раніше не сказала?»
І тут я з жахом усвідомила, що довгі місяці дозволяла своїм страхам отруювати і мене, і наше спільне життя, в той час як найближчий і люблячий чоловік був поруч – і просто не міг нічого вдіяти, адже я сама не давала можливості дати собі раду.
Напевно, нам ще далеко до хеппі-енду, але я більше не ридаю під замком і не терзаю себе виною, ненавистю і засудженням. Ми з чоловіком навчилися перерозподіляти час і домашні обов’язки, ми навчили дітей поважати наш особистий простір – і чинимо так само у відповідь. Більше не вдаємо щасливих, не приховуємо своїх почуттів – а просто живемо, ділимося, обговорюємо – і разом приймаємо рішення, як вийти з ситуації, що склалася. Ми – такі, які є, нам буває і боляче, і важко, але головне – ми разом.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
