Життя починається знов
«Віталій Астаф’єв – демобілізований боєць 128-ї бригади», – представляється худорлявий, трохи сивий чоловік. Був мобілізований під час третьої хвилі, у лютому 2015-го виходив з Дебальцевого, демобілізований у вересні. Потім на півроку пішов на контракт, повернувся до Франківська зовсім недавно – 3 жовтня.
Чому вернувся в АТО?
«Я коли приїхав, став на біржу, толком роботи не було, – розказує Віталій. – Пропонували, але… От у мене артроз ніг, на стоячу, на радіозаводі, не пішов, в мене жінка там працює, знаю, що це таке, пропонували йти плиточником у роддом – зарплата мала. Перші півроку посидів, подумав і вирішив іти на контракт».
Дружина з ним з півмісяця не розмовляла. Спершу думала, що він жартує, а повірила вже в останні два дні, коли зібрав усі документи. Дзвонив з «учебки», то могла трубку не брати, або говорила: «Що хочеш? Підписався, то сиди».
«Певна річ, що була не рада, за той рік, що ти служив, добре наїлася того всього», – докидає його друг Микола Волков.
Вони разом служили у 128-й. Ну а Миколу добре знаємо ми – ще не так давно він був журналістом «Репортера».
Перші два з половиною тижні був на Яворівському полігоні, продовжує Віталій, а потім одразу в бригаду – під Донецьк.
«Людей дуже не стає, набрали на контракт багато дітей, жінок, на позиціях нема кому стояти. Дуже багато вертається аватарів (п’яничок – Авт.), роботи в селах нема, а тут сім тисяч платять, а якщо на першій лінії стоїш – ще плюс чотири. Вони таку суму ніколи в житті не бачили», – зітхає Віталій Астаф’єв.
Чи пішов би знову на контракт – однозначно ні. Усе полягає в колективі та командирі. Тим хлопцям, з якими служив у 2015-му, міг довірити життя, а тут… «Контракт» лишився хіба як жартівливий аргумент у сімейних суперечках.
«Щось не так, і я вже йду на контракт, – жартує Віталій. – От вернувся і нічого не хочеться, просто посидіти вдома, онук вимотує сильно, йому чотири, то водити в садок його маю лиш я, увечері гратися – лише зі мною».
Війна багато чого змінює, додає Микола Волков. Починаєш цінити якісь прості життєві радощі, просто з дружиною кіно подивитися, чи «з цим хлопакою на пиво чи каву піти», киває на Віталія. Сам Микола теж багато чого змінив.
«Для початку – роботу, навіть вантажником попрацював півтора місяці, зараз у прес-службі та фрілансом займаюся, – каже він. – Хотілося більше спокою та менше людей навколо. Одружився, нарешті, з коханою».
Чоловіки кажуть, в їхніх побратимів життя склалося дуже по-різному. Є такі, що зламалися – не можуть пережити те все, роботу знайти. Але є і й такі, що змінили все кардинально.
«Двоє наших пішли служити у ВСП, це типу армійська міліція, то вже так хлопці міцно своє життя з армією пов’язали, – розказує Микола Волков. – Ще один побратим, Сергій, був дуже сильно поранений, а зараз свою справу почав, відкрив пивний бар на Вовчинецькій. А Коля Дземан взагалі – сільським головою став».
З Миколою Дземаном, сільським головою Долини, що на Тлумаччині, ми зв’язалися телефоном. Говорить чітко, діловито, каже, коли мобілізовувався, то працював секретарем сільради, а вернувся – вирішив, що треба щось у селі міняти, бо нічого не робиться. На виборах переміг з величезним відривом – десь у 90 %. Суперником був попередній голова. Чи зіграв йому на руку статус атовця?
«Не думаю, – каже Дземан. – Й до того люди мене знали як відповідального, працьовитого».
Жартує, ніби й зараз не скаржаться. За рік почали побудову вуличного водогону, встановили три зупинки з металопрофілю, розширили шкільний майданчик, роблять світло у селі…
«Залучили до місцевого бюджету понад 250 тис грн, винайшов ці гроші, можна сказати, з тіні», – говорить Микола.
Чи помагає йому в роботі досвід АТО? Звісно, так, каже Дземан: «Я став рішучіший, чи що. Мені не заперечують. От, збираю депутатів і кажу – нині ріжемо гілля дерев, які стирчать з-за парканів і заважають їхати автобусу. І ніхто не заперечує – ні депутати, ні власники тих дерев».
Перевірені люди
Усіх наших героїв мобілізували під час третьої хвилі – у серпні 2014. У секретаря сільради Дземана синові тоді ледь виповнився рочок. Астаф’єв – ще з травня ходив у військкомат за повісткою. Спокійний Волков в житті не міг подумати, що потрапить в АТО, просто отримав повістку і пішов.
В Мукачеве, де штаб 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, їхали одним автобусом. Познайомилися вже там.
«Нас вишикували на плацу, сказали, що вже десята вечора, і нині ніхто нами займатися не буде, місць у казармах нема, ночуйте на вулиці, – пригадує Волков. – Почали якось розбиратися по групках, що в кого їсти є…».
«Ми, коли були в Мукачевому, то з моїм сусідом по під’їзду Русланом Гончаром (а познайомилися вже у військкоматі) одразу запримітили Колю, вирішили, беремо над ним шефство, бо пропаде. Він же не такий був, як зараз. А шкода, бо наш, франківський», – сміється Віталій.
«Всяке було, – додає Микола, – і важко, і сварилися, спайка була така, що ого! Зараз згадуємо зі сміхом. Добре, що зі сміхом».
Головне – там у них появилися друзі, перевірені війною. Кажуть, навіть дивно, що з їхньої «франківської компанії» всі вернулися живі, є поранені, і то дуже важко, але живі.
«Якось так повезло», – знизує плечима Астаф’єв.
Звісно, всі вони спілкуються. Є в них дві дати, коли збираються у примусовому порядку. Перша, 18 лютого – день виходу з Дебальцевого. Хлопці називають його другим днем народження.
«Трохи святкуємо, трохи поминаємо, – каже Віталій. – От, Коля пішки виходив, а я – на останній техніці. Ми навіть не знали, де колона, зв’язку не було. Коли добралися до штабу – нікого, на рембазі – нікого, але є зв’язок. Сказали, що наші вже в Артемівську. Стали пробиватися – полями, під обстрілами. Після нас техніка вже не виходила».
По можливості стараються їздити на могили до загиблих. Хоча хлопці їхні з усієї України: Київщини, Черкащини, Закарпаття, Маріуполя…
«От, до Мар’яна Козака 3 серпня їздили на річницю, він з Львівщини, – зітхає Волков. – Зідзвонилися з мамою, вдовою, для них це приємно».
Разом святкують і радісні події.
«18 лютого ми з дружиною розписувалися, то кликали хлопців на свято, – каже Астаф’єв. – Через два тижні у Колі було весілля, теж з’їжджалися всі. Відпочиваємо разом, жінки вже дружать, як треба меблі перенести, то кличемо один одного».
Просто захисник
Друга дата, на яку хлопці обов’язково збираються разом, – 14 жовтня. Кажуть, уже провели попередній обдзвін і всі попереджені – нічого не планувати. На те, що покличуть на якісь офіційні урочистості, не розраховують.
«Минулого року на 14 число нас нікуди не кликали, – говорить Віталій Астаф’єв. – Зате воєнкоматчиків там усіх нагороджували… усе, як належить».
Але їм того офіціозу й не дуже треба. Як сказав той же Віталій: «От, я маю людину, яка мене ніколи не підводила і не підведе. Є сім’я, є друзі, що ще треба?». Та й зі статусом своїм вони не носяться, якось не зручно.
«Я особисто не люблю комусь казати, що був в АТО, – розказує Волков. – Бо дуже часто ти бачиш по очах людини, що вона після цього починає ставитися з настороженістю».
Що вони самі розуміють під словами «захисник України»?
«Я колись вважав, що Західна Україна найпатріотичніша, а виявив для себе, що дуже багато патріотів є навіть у Донецькій і Луганській областях, у нас були звідти хлопці, – каже Віталій. – Захисник – це той, хто зробить усе, аби ця війна не добралася до його сім’ї».
«Воно гарно звучить, але по факту ми там стояли один за одного, – спокійно уточнює Микола Волков. – А якщо ми стоїмо один за одного, то виконуємо бойові задачі, тож і за сім’ї свої стоїмо, і за всіх інших».
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
