Щоб написати цей текст, мені знадобилася жменя пігулок. Було пролито ціле море сліз, недоспано кілька ночей. І це ніщо у порівнянні з тим, посталим перед очима у Тихоновичах на Сновщині, в родині Надії і Петра Середи, батьків позвірячому розтерзаного їхнього сина – Сашка Клементьєва, якому другого січня виповнилося 24 роки.
У них була справжня сім’я із семи «я» – мами, татка і п’ятьох діток, кожен з яких зростав улюбленим, рідним, найдорожчим. Сашко, найстарший, допомагав малечу няньчити, ростити, на ноги ставити. Гарно навчався у школі, товаришував із однолітками, тяжів до занять спортом, техніки.
– А цієї зими, – каже, захлинаючись слізьми, мати Надія Миколаївна, – майже весь вільний час провів у лісі на заготівлі дров. І нарізав бензопилою, і потім порубав, поскладав. Знав: батько у школі, на роботі, та ще й недугами безкінечними мучиться, тож не хотів його в помічники брати, навантажувати. Жалів, любив…
І загалом, як сказала Сашина сестра Віка, її брат був для сім’ї взірцем доброти і підтримки. Удвох вони ходили до клубу, а коли довелося навчатися в Києві, допомагав їй валізи пакувати, передавати гостинці, проводжати і зустрічати із дому додому.
Сашко і рибу вмів ловити, і гриби збирати, і мотоцикли друзям ремонтувати.
Усією родиною 28 січня вони мали зібратися за іменинним столом, бо мамі в цей день виповнювалося 43 роки. Раніше, скільки вона себе пам’ятає, першим її вітав саме первісток Саша. А цьогоріч син чомусь не подзвонив. Тому й почала на сполох бити, шукати, звертатися до друзів і безкінечно набирати цифри синового мобільного телефону. Гудки йшли аж до обіду, а тоді перестали…
– А зранку, – каже, – у мене все з рук падало: ножі, ложки, каструлі, чавун. Нічого не могла до діла довести, ніби відчувала, що у двері незабаром постукає лихо. Невідворотно страшне. І воно постукало. У супроводі старости, двоюрідного брата й місцевого фельдшера.
На той час її Сашко вже був неживий. Його тіло за сміттєбаками багатоповерхівок у Сновську (поблизу місцевого училища) знайшла одна з прибиральниць навчального закладу. Закам’яніла, коли побачила не людину, а криваве місиво.
Потім були поліція, «швидка», багато інших людей, і з’ясування обставин всього, що сталося. До речі, до честі правоохоронців те, що спрацювали вони чітко та професійно, відразу вийшовши на слід і коло підозрюваних. Нашим поліцейським підставляли плече чернігівські, допомагала не одна слідча група і громадськість.
Слідчі дії тривають досі, і з’ясовується вся картина того, що увечері 27 січня могло статися. Виходило: цього дня виплачували стипендії, на картки учнів училища лягали гроші, за які вони могли розважитися. Так, між іншим, і сталося, бо ті двоє чи троє, чи Бог знає скільки їх, вбивали Сашу після відвідин торгових точок, ймовірного вживання спиртного. У збудженому стані хлопці й рушили на пошуки пригод до гуртожитку.
Що сталося далі – достеменно сказати важко. Це мають з’ясувати слідство та суд. Одного нікому не заперечити, одне стає явним – Клементьєва вбили. Жорстоко. Безжально.
Батьки вбитого хлопця повторюють: «Ми хочемо справедливого покарання злочинцям, верховенства закону у нашій країні, безпеки дітям і дорослим. І для цього зробимо усе!»
Бійку, якої могло б зовсім не бути, у яку ніхто не втрутився, яку, як виявляється, ніхто не чув і не бачив. Хоча інтерпретацій про неї стільки, що волосся дибом стає: і про несамовитий крик Сашка, якесь страшне відео, якісь спалені взуття і одяг, таємничих дівчат з гуртожитку, ще «якусь», котру Сашко повів проводжати до гуртожитку, де й зустрівся зі своєю смертю.
Повторюся: крапку поставить суд. Лише ця інстанція назве вбивць вбивцями. Важко, навіть неможливо, це пояснити Сашковим батькам, його братикам і сестричкам, рідному селу, що, чи не все, зійшлося провести свого жителя в останню путь. Плакали навіть сивочолі, навіть чоловіки.
Наразі вони шукають адвоката. Фахового. Незаангажованого. Шукають гроші, яких у них нема.
Ось такий вийшов у мене виклад. Сумбурний. Незв’язний. Уривчастий. З підтекстом і багатьма невідомими фактами і висновками. Певна річ, що продовження ще буде, оскільки не бути не може. І не через великий резонанс, не через банальну гостроту сюжету. Ні! Через інше. Глибше! Разючіше! Щось таке, перед чим не можна гальмувати, пасувати, з чим неприпустимо миритися. Бо далі вже нікуди.
Але життя триває. І у ньому світить сонце, народжуються нові рядки, підростає юнь. Що вона бачить у сім’ях, дитсадках і школах, що споглядає з екранів телевізорів і у комп’ютері? Міркували ви про це? Якщо ні – міркуймо!
Олена КОМПАНЕЦЬ
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
