23 листопада в ПК “Юність” театр Silentium представив виставу “Зерносховище”
Дія відбувається на Полтавщині в 1932-33-х роках в часи активної колективізації, створення колгоспів, що призводить до найбільшої трагедії ХХ століття — Голодомору.
У виставі “Зерносховище” – нотатки із виступу агітбригади. За сюжетом, злодій Мортко Книжник. Боротьба йде за душу Арсея Перепелиці. Вбивають родину селян Старицьких. Живою залишається тільки Мокрина – кохана Арсея, і йому доводиться обирати між одурманеною комуністами мрією і коханням. Мокрина вижила, але якою ціною?
Вона більше не може вірити в Бога, в церкву, з якої зробили страшне зерносховище, а її саму перетворили на фантасмагоричну ляльку-мотанку…
Твір написаний на замовлення Королівського Шекспірівського театру в 2005 році, де і був поставлений вперше. В Україні ж «Зерносховище» вперше показали глядачам Першого українського театру для дітей та юнацтва у Львові. Її прем’єра відбулася 25 квітня 2015 року, інформують “Вікна”.
Попри хронологічну віддаленість сюжету, п’єса ставить дуже актуальні питання: що ми про себе пам’ятаємо, чи вміємо ми пам’ятати і хто нас має цьому навчити, коли майже всі «наші» залишились в далекому 33-му. Я прочитала рецензію на постановку “Зерносховища” у львівському театрі – статтю Мар`яни Павлюк під назвою «Дисонанс “Зерносховища”. І от що хочеться сказати. Йдеться, що “Зерносховище” та “97” – п,єса Миколи Куліша – об’єднані важливим висновками про однаково абсурдну природу революції та голоду, про те, що тогочасні голодомори були руйнівними не лише для селян, а й для самої радянської ідеології… Наталя Ворожбит інтуїтивно проникає в цю тезу, пишучи у фінальних сценах про “дивну гармонію – смерть, весна та технічний прогрес”.
От цитую ту рецензію на львівську постановку 2015 року, весна 1933 року – це не лише смерть українського селянства, це також весна цілком нової індустріальної країни. Голодомор став для сталінського Союзу у певному сенсі тим, чим була Революція для ленінського Союзу – пеклом народження нового. Це, також, громадянська боротьба за виживання, смертельна для обидвох сторін, у якій виграє насправді ще хтось третій. І цим третім міг зрештою стати представник будь-якої протиборчої сторони – за умови чергового переродження.
Так, дивним чином, селянка Мокрина перемогла уповноваженого Мортка.
Я прочитала, що ця інтуїція Наталі Ворожбит не прочитується у постановці Андрія Приходька, зробленій у Львові у 2015 році. Це інтуїція, вкладена у її п’єсу, однак прочитуються у виставі театру «Сілентіум» – принаймні для мене вона була очевидною. В фіналі вистави до болю чітко відчувалася неоднозначність персонажу Мокрини. Декому з глядачів здалося, що вона збожеволіла. Обгорнута полотнами, як саваном, вона нагадувала образ українського оберегу, ляльки-мотанки. Чуючи голоси померлих, бачачи їх і відповідаючи, скільки вона хоче мати дітей – всіх, хто загинув, посадити за стіл… І ця лялька, як лялечка, мусила пройти метаморфозу – переродитися у когось абсолютно третього – Мокрина померла, як її братики та сестри, а натомість вона переродилася у радянську жінку, яка більше не вірить у Бога.
У виставі було чітко помітно абсурдність голоду. Образ божевільного охоронця зерносховища, його абсурдне перевтілення у жінку, це підкреслював.
Фото – Оксана Гузинець-Мудрик
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
