До людей, що живуть на вулиці ставлять презирливо або просто не помічають їх. Нема людини – нема проблеми. Багато хто з них вживає алкоголь і ведуть негідний спосіб життя, вважають франківці. Проте в нашому місті є Спільнота Святого Егідія, які не тільки влаштовують пікніки для безхатченків, а й двічі на тиждень організовують вечері для людей, які перебувають у скрутному становищі.
На одному з таких заходів ми познайомились з Максимом. Він – безхатченко, уродженець села Кропивник Калуського району. Тепер не має житла, якось живе на вулиці.
Як Ви дізналися про Спільноту Святого Егідія?
Я дізнався від друга, що тут дають безплатно їсти, друг сказав, що в двічі на тиждень гарні дівчата і хлопці тут годують. І я підійшов якось, подивився: все досить гарно і смачно, досить добре ставляться, помагають гуманітарною допомогою. Я почав сюди ходити. Кожної середи і п’ятниці приходжу.
Скільки часу загалом Ви ходите сюди?
Десь рік. Мене знають вже дівчата, хлопці.
Можете розказати як потрапили на вулицю?
Я вас зрозумів… Чому так сталося, правильно? Дивіться, моя мама в 1996 році втекла від тата. Вона сама родом з Іркутська, Росія. А тато там служив, забрав її сюди, потім народився я в 1993 році. Мама любила випити, а тато працював замом головного сільгоспа, зам начальником був. Він в 6 ранку виїжджав на роботу, а я лишався на маму. А мама собі, як завжди, любила випити, за мною толком не дивилася, дивилися сусіди: годували, вбирали. Звичайно, коли тато приїжджав ввечері, сусіди це йому розповідали. Ну якось це тата дістало і тато дав трошки її по сраці. На наступний рік вона просто втекла від тата (мені потім сусіди розповідали, ви думаєте звідки я це все знаю). Коли він зранку поїхав на роботу, вона забрала свої речі, мене і поїхала в Дніпропетровськ. Там найшла собі мого вітчима, чоловіка. Почала з ним жити. Той вітчим теж любитель випити і почав мене бити. Через деякий час вони пили між собою, за мною теж ніхто не дивився і вітчим їй сказав: «Або я або (просто не хочу матюкатися) оце мале…»
А Ви це пам’ятаєте?
Це я пам’ятаю, тому що такі речі не забуваються. Він мене сильно бив, як старшого мужика, як рівного. Мені було 4 рочки на той час уже, він мене бив як рівного. І коли він їй оце сказав, то мама мене взяла, як щеня, і викинула за двері. Підібрали мене просто старші безпритульні, котрим було по 17-20 років. Тоді якраз було багато безпритульних і мене підібрали. З ними я жив 6 років.
Де Ви з ними жили?
По підвалах, по під’їздах. Вони мене навчили як вижити на вулиці. Я ще тоді маленьким був, мене вчили – я не повстидаюся цього сказати – просити гроші, заманювати людей в компанію, котрих потім…
Обкрадали?
Так, виживали… Ну, виживали ми.
А ті люди до вас гарно ставились?
О, так, я був в них самий такий любимчик. Я маленький був, шустрий і вони до мене дуже гарно ставились.
Їх багато було?
Нас було десь чоловік 20 – шайка.
А як до вас ставились оточуючі, хтось допомагав, можливо, благодійні організації?
На той час взагалі не було таких організацій, ми виживали, як могли. Але стояли один за одного горою. В 10 років мене зловила поліція, на той час міліція, дитяча кімната міліції. Мене відправили в центр соціальної реабілітації – там я пробув рік. Мене реабілітовували до сімейного життя, бо коли дитина виросла 6 років на вулиці, то вона втече з сім’ї.
А як вас реабілітовували?
Приходили люди, сім’я і ми ходили в парк, на морозиво, поводились, як сім’я.
До вас в тому центрі гарно ставились?
Якщо провинився – бити ніхто не бив, а заставляли присідати, віджиматися. От наприклад, побився з кимось – мусиш віджиматися 40 разів. З нами також працювали психологи, волонтери. Потім мене з Дніпропетровська депортували в Івано-Франківськ в школу-інтернат в Угорниках.
А батько?
Батько помер в 2003 році.
А він вас не розшукував?
Його вбили. Він не дочекався на мене. Він мене знайшов, коли я був в Дніпропетровську в центрі соціальної реабілітації і я не знаю через кого, але він мене знайшов, я ще з ним тоді по телефону поговорив, один-єдиний раз. Він ще питався чи я хочу назад додому, я сказав, що так, хочу. А через півроку мені приходить повідомлення, що тато помер і через два дня говорять, що мама пропала безвісти. І тепер вона офіційно рахується зниклою безвісти. І десь в 11 років я попав в Угорники.
А як в Угорниках? Які спогади?
Ой, в Угорниках взагалі бомба. Там так класно: у кожного своя кімната, в кімнаті 2-3 людини, вона закривається на ключ – міні-квартира. У нас там був телевізор, магнітофон. Був там до 9 класу. Ще на Миколая, Новий рік приїжджали з-за кордону спонсори: Німеччина, Бельгія, Америка, Канада. Давали листочок А4 і ручка і ти пишеш, що ти хочеш. Я пам’ятаю на Новий рік заходжу в актовий зал, стоїть велика-велика ялинка. І майже до пів ялинки гора подарунків, вихователька називала нас по черзі, в кожного очі світяться, бо стоїть великий подарунок і ти не знаєш твій чи то не твій, а потім тобі його вручають.
Вони виконували ваші бажання в листах?
Так, вони виконували наші бажання. Останній раз я заказав спортивний костюм, кросівки, кепку і телефон. Стояв такий подаруночок і воно все в ньому стояло. Вихователька читає прізвище, а спонсор його вручає тобі.
Там я пробув до 9 класу, після цього поступив в училище на спеціальність кухар-офіціант-бармен, не закінчив його, бо зв’язався з поганою компанією і вигнали з училища. І після того живу тут у Франківську в занедбаному будинку на горищі: пів даху є, а пів нема. Живу з другом Вовою.
Я приходжу сюди, якщо мені потрібен якийсь одяг, я прошу дівчат, кажу, що в мене нема курточки чи кофти. Вони не обіцяють, але кажуть, що якщо щось будуть, то ми тобі принесемо. Я через тиждень приходжу і вони мені і кросівки приносять, і кофти – я їм дуже сильно вдячний.
Чи вам не вистачає чогось?
Знаєте, що мені не вистачає? Житла і нормальної, красивої дівчини, а саме більше – це розуму.
Ви жалкуєте за чимось, що ви не закінчили училище, наприклад?
Звичайно жалкую, але того не вернеш. І якщо дивитися назад, а не вперед, то наверх не піднімешся. Та буває, що ця атмосфера замахує психологічно, але головне не падати духом.
Для довідки: Спільнота Святого Егідія об’єднує християн з різних куточків світу, в Івано-Франківську зародилася в 2003 році. За цей період сформувалася група людей, які постійно та віддано провадять діяльність Спільноти, що ґрунтується на служінні людям похилого віку, бідним та бездомним, тобто тим, кому найбільше бракує безкорисливої любові та дружби. Саме тому щосереди та щоп’ятниці представники Спільноти Св. Егідія „відвідують“ бідних людей на вулицях міста (у районі Катедрального собору та вокзалу), пригощаючи їх канапками та гарячим чаєм, а також щонеділі навідуються до геріатричного пансіонату м. Івано-Франківська. Влітку Спільнота традиційно організовує пікніки, а на Різдво – щорічний Різдвяний обід для людей з геріатричного пансіонату і тих, хто живе на вулиці. Такі обіди допомагають донести до самотніх людей атмосферу та радість Різдва.
Якщо ви хочете допомогти спільноті чи долучитись, як волонтер, напишіть на їхню сторінку Спільнота Святого Егідія (Івано-Франківськ) або прийти на зустріч щосереди та щоп’ятниці з 17:00 до 20:00 до дзвіниці на пл.Шептицького.
Координатори: 0668331363 Уляна, 0979336764 Іван.
За сприяння у підготовці статті висловлюємо вдячність Уляні.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
