Свого синочка Валеру, я виховувала все життя одна. Батько його покинув нас, коли дитині було всього два роки. Він поїхав з сусідкою, і більше ми його не бачили. Я працювала вчителькою, зарплата у мене була не велика, але я брала підробіток, щоб заробити зайву копійку. Син мій, можна сказати, ні в чому не мав потреби.
Але, коли Валера підріс, то зв’язався з поганою компанією. Скільки я не намагалася з ним боротися, все виявилося марно. У 17 років, мій син загримів за грати, на 8 років. Я допомагала йому весь цей час. Щомісяця відправляла баули з продуктами і відвідувала його раз у три місяці. Валера, шкодував про скоєне і клявся мені, що повністю виправився і такого більше ніколи не повториться.
Але, вийшовши на свободу через 6 років, він знову взявся за старе і вже через півроку знову сів у в’язницю. Знову все повторилося, нескінченні передачі і очікування. Хоча, я вже нічого хорошого і не чекала, розуміючи, що людина яка провела півжиття за гратами вже навряд-чи виправитися.
Так і вийшло. Відсидівши 7 років, Валера повернувся додому. Приїхав він не сам, а з якоюсь молодою дівчиною. По Ользі відразу було помітно, що дівчина вона не благополучна. Син мій дуже змінився. Він став дуже дратівливим, постійно випивав зі своєю співмешканкою, а потім скандалили до ранку.
Життя моє перетворилося на жaх. Валера, влаштував в будинку справжній пpитон. До нього цілодобово приходили його дружки, часто з величезними баулами. Я розуміла, що це крадені речі.
Одного разу, я вирішила поговорити з Валерою, так би мовити спробувати напоумити його. Він відразу ж сказав мені замовкнуть і йти в свою кімнату. В той момент на кухню увійшла n’яна Ольга, дівчина стала обзивати мене і запропонувала Валері вигнати мене з дому.
Син сказав їй не гарячкувати, адже у нього є плани краще. Я злякалася і пішла до себе. Мені було стpaшно знаходиться з ними в одній квартирі, але піти мені було не куди та й захистити мене ніхто не міг.
Буквально, через два дні, в моїй кімнаті розчинилися двері. Увійшли два санітари, мовчки взяли мене під руки і поволокли до виходу. Я не могла зрозуміти, що відбувається. Покликала на допомогу сина. Але, він вийшов зі своєї кімнати і тільки посміхнувся, сказавши мені:
– Їдь з ними, там тобі зараз допоможуть!
Санітари, доставили мене в пcихiaтричну лікарню. У приймальному покої, я намагалася пояснити медикам, що це якась безглузда помилка, і я не потребую лікуванні.
Природно, мене ніхто навіть слухати не став, медперсонал розмовляв зі мною, як з ідioткою.
Незабаром, медсестра завела мене в палату, наказала лягти на ліжко і вести себе тихо. У палаті зі мною було ще дві жінки. Одна з них сиділа на ліжку і гойдалася. Друга жінка, на вигляд була цілком нормальною, сиділа біля вікна з книгою.
Я сіла на ліжко і гірко заплакала. Нарешті мені дійшло, що це Валера мій визначив мене сюди, ось значить який у нього був план.
Жінка відклавши книгу підійшла до мене. Її звали Світланою, вона було набагато молодшою за мене. Світлана розповіла, що вона не бoжeвільна. У неї, після смepті чоловіка, іноді бувають нервові зриви. Ось тоді вона і лягає сюди, підлікувати психіку. Приблизно раз на рік проходить тут реабілітацію.
Я розповіла їй свою історію. Жінка нахмурились і пообіцяла з’ясувати все про мене у знайомого лікаря. Саме завтра він буде на чергуванні. Світлана попередила мене, щоб ніякі медикаменти я не ковтала, бо через місяць перетворюся на овоч і тоді мені вже ніхто не допоможе.
Так я і робила, все таблетки, які мені давали, я не ковтала, а випльовує після відходу медсестри. Світлана, як і обіцяла, навела про мене довідки у свого лікаря. Той подивився мою історію, і сказав, що у мене остання форма шизoфpeнії і я нeбeзпeчна для суспільства. Направлення до лікарні отримував мій син, в місцевій поліклініці. Лікар ще додав, що діагноз мій невиліковний і судячи з усього, тут я залишуся на все життя.
Почувши все це, я знову розплакалася. Світлана заспокоїла мене, сказала, що не залишить мене в біді і обов’язково допоможе. Потрібно знайти людину, яка виведе на чисту воду мого синочка і продажних лікарів.
Подумавши трохи, я згадала про свого давнього залицяльника Олександра Васильовича.
Чоловік майже рік хотів одружитися. Але, мені тоді було не до нього, в той час я тягала передачі для свого сина і займалася його достроковим звільненням.
Олександр Васильович, був військовим полковником у відставці, він був вдівцем і хотів знайти собі дружину, щоб хоч якось скрасити свою самотність. Але була проблема. Він уже років п’ять, як живе за містом, його адреси і телефону у мене не було. Спілкувалися ми останнім часом тільки в Однокласниках, але ж тут немає комп’ютера і знайти я його не зможу.
Світлана подумавши трохи, знайшла вихід. Вона на вихідних відпроситися додому, їй же можна залишати лікарню, знайде мого друга в Однокласниках і спробує з ним зв’язатися.
Через два дні Світлана відправилася додому, а я відчула себе повною сиротою. Наступного вечора жінка повернулася. по її веселому погляду я відразу зрозуміла, що є хороші новини. На щастя, Світлані вдалося знайти Олександра. Жінка написала йому, що я потрапила в біду і залишила свій номер телефону. Через дві години, полковник подзвонив їй.
А ще через годину, стояв уже біля її дверей. Зараз полковник підніме всі свої зв’язки в прокуратурі, а ті без зусиль виведуть на чисту воду шахраїв в білих халатах.
Мені він передав вітання, сказав щоб я трималася і чекала швидкого звільнення. Минув вже майже тиждень, але мене ніхто не поспішав звільняти. Світлану виписували через два дні, а я плакала і боялася залишатися тут одна.
Раптово двері відчинилися і я побачила Олександра Васильовича. Чоловік стояв у формі, в руках у нього був букет квітів. Я розпливлася в щасливій усмішці і обняла його. Олександр Васильович сказав мені збиратися, додому він мене більше не відпустить, я поживу у нього поки поліція буде займатися моїм сином. Я і не заперечувала, тепер я розуміла, як важливо мати надійне чоловіче плече.
Минуло три роки. Ми нарешті одружилися з Олександром Васильовичем. Живемо у нього, у величезному будинку, квартиру у Валери я не стала забирати. Та й не потрібна вона мені була, після всього того бруду. Я не цікавлюся більше долею сина, вирішила хоч на старості пожити для себе.
Зі Світланою ми стали кращими подругами, вона приїжджає до нас в гості майже кожні вихідні. Я буду вдячна їй до кінця життя за допомогу. Адже якби не вона, невідомо чи змогла б я коли-небудь вибратися з псиxyшки.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
