А він, захлинаючись від ридань, переривчасто говорив: «Я всім заважаю, ти тільки не віддавай мене в інтернат, не давай, бабусю, миленька, я тебе благаю, мама не бере, і тато не хоче, а тобі в лікарню треба, я ж чув, ти мамі говорила, питала, куди мене діти? Може мені краще помeрти, бабусю?»
Щасливе дитинство Русланчика, восьмирічного хлопчика, тривало аж чотири роки! Тоді він жив з мамою і татом, йому було добре, весело, його водили в парк, в цирк, в ляльковий театр, купували йому іграшки, і любили! Тато садив його на свої плечі і бігав з ним по кімнаті, а він так щасливо сміявся.
Він все це пам’ятає і зараз. Зараз, коли він так давно не бачив ні маму, ні тата. Потім тато втратив роботу, і Русланчик пам’ятає, як мама з татом сварилися, що немає грошей.
А він так переживав, заглядав до них в очі, брав їх мізинчик в свої маленькі ручки і просив: «Помиріться, будь ласка!» Він і зараз не розуміє, чому ж вони не помирилися остаточно?
Одного разу, мама забрала його з дитячого садка, і сказала, що тепер вони будуть жити у бабусі, її мами, а тато буде жити у своїх батьків, тому, що платити за орендовану квартиру немає грошей.
– А тато буде до нас приходити? – дивлячись мамі в очі, запитав Русик.
– Не хвилюйся, звичайно, буде.
І він заспокоївся. Спочатку, тато приходив, брав Русланчика і віз його до своїх батьків, там йому були дуже раді. А іноді вони разом ходили на дитячий майданчик, і тато сидів на лавочці, поки Русик грав з іншими дітьми. А одного разу, тато привів його в тир. Як йому там сподобалося! А як тато здорово стріляв! Русик плескав у долоні, і теж отримав маленький приз – шоколадку у формі рибки.
А потім тато став приходити все рідше і рідше.
– Тату, приходь частіше, я так за тобою сумую.
– Я працюю, синку, іноді і в вихідні теж, у мене зовсім часу немає, але я постараюся.
Так минув рік. Русланчика віддали на п’ятиденку, тому, що мама знайшла собі іншу роботу, десь далеко, а бабуся теж працювала, і вони не встигали забрати його вчасно.
Ось з цього самого дня, коли його вперше ввечері не забрали додому, остаточно скінчилося його щасливе дитинство. Бувало, що він залишався на ніч один в групі, і нічна нянечка нарікала, що змушена сидіти ніч через нього одного, а він тихо плакав у подушку.
Якось раз, мама познайомила його з дядьком Петром, і вони один одному не сподобалися. Дядя Петя весь час дивився на годинник, і квапив маму: «Ходімо швидше, ми запізнюємося», а на нього навіть не дивився. І вони пішли. З тих пір він маму бачив дуже рідко, а потім вона переїхала до дядька Петі. Русик залишився у бабусі, як йому пояснили, тому, що дитячий садок близько від бабусиного будинку.
А тато теж незабаром одружився. Його батьки переїхали жити в село, і залишили татові квартиру. Тепер цих бабусю і дідуся Русик взагалі не бачив. Тітка Свєта, татова нова дружина, чекала дитину. Свою дитину, а Русик був чужий.
Іноді, мама приходила в гості, і посидівши з ним і з бабусею, залишала гроші і йшла. А йому так хотілося з нею погуляти. Тато брав до себе, вони разом дивилися мультики, і ще якісь передачі.
Тато навчив його грати в шашки, і Русик навіть двічі виграв! А потім тітка Свєта народила хлопчика, і візити до тата припинилися, щоб він не приніс в будинок якусь інфекцію з дитячого садка. А у мами народилася дівчинка.
Тепер бабуся з Русланчиком їздили по вихідних до мами, бабуся допомагала няньчити сестричку, а йому дозволяли тільки здалеку подивитися, знову-таки, щоб дитині не передалися якісь віруси. І мама була зайнята малятком, а не Русиком. Він відчував себе зайвим, і нікому, крім бабусі, не потрібним.
З якою заздрістю він дивився в дитячому саду, як за іншими дітьми приходили і мами, і тата. У день народження до нього не приходили діти, бабуся не могла влаштовувати такі свята, ну а мама з татом, мама передавала з бабусею подарунок, а тато приходив в дитячий сад з подарунком. Посидить з Русиком пів годинки на майданчику, і йде, говорить, що відпросився з роботи.
Першого вересня тато прийшов до школи, привітав сина з вступом у перший клас, і втік на роботу, а мама не змогла прийти, прихворіла малятко, і була з ним тільки бабуся. Русланчика визначили в групу продовженого дня, але він не засмучувався, по-перше, тому, що там було багато дітей з їхнього класу, а по-друге, тому, що тепер він ночував удома.
Яке це щастя ночувати вдома! Бабуся весь час попереджала, що, якщо він буде вчитися погано, вона здасть його в інтернат. Звичайно, вона його просто лякала, але Русик страшно цього боявся! Вже навчений тим, що ні мамі, ні татові він не потрібен.
І ось тепер він почув, як бабуся говорить мамі по телефону, що їй лікар рекомендує лягти на обстеження: страшно набрякають ноги, потрібно визначити, це нирки чи серце? І дитина страшно злякався. Особливо, після того, як бабуся запитала: «Так що будемо робити з Русиком?» Не дай Бог, віддадуть в інтернат! Ось тоді, він і сказав, зaдихaючись від сліз:
«Може мені краще помeрти, бабуся?»
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
