Ольга Ткаченко, українка, що любить подорожувати, вирішила поділитися своєї історією безвізової поїздки до Польщі. Найбільше її вразив перетин кордону, – передає Корупція Інфо
N днів після запровадження безвізового режиму України з країнами Шенгену. Прикордонний пункт Шегині-Медика. Їдемо до Польщі автомобілем. Уже у Львові налаштовуюсь на довгі черги. Враховуючи ще й безвіз, множу час чекання на кордоні на два. Але попри приготування реальність перевершує очікування: черга розпочинається за три кілометри до самого населеного пункту Шегині.
На годиннику 21.40 за Киевом. Не віримо своїм очам, що все аж так погано. Виходжу з машини, подорожні заспокоюють – чергу винесли за місто, щоб не створювати незручності місцевим. Тепер талончики видають перед в’їздом в Шегині – а далі безпосередньо до кордону черг немає.
Іду повз вервечку із автомобілів, принагідно запитую людей, хто скільки уже чекає і хто їде по безвізу. Чекають в середньому три години. По безвізу – немає нікого.
Ми маємо робочі візи, що українцям робити в Польщі по безвізу? – сміється круглолиця, рожевощока, кучерява білявка.
Більшість відповідей саме такі – люди, що стоять у черзі, мають візи або карти перебування. Багато машин на польських номерах. Дехто помітно нервує, адже поруч із автівками з черги, з лівого боку постійно проїжджають інші авто. Пройшовши добрих півгодини, підходжу до початку черги. Високий, худорлявий працівник Державної прикордонної служби видає водіям талончики, звіряючи їхні номерні знаки із якимись записами у себе в блокноті. Прикордонник запевняє, без цього чудо-талончика авто не пропустять на кордоні, це така собі перепустка.
Ми маємо робочі візи, що українцям робити в Польщі по безвізу? – сміється круглолиця, рожевощока, кучерява білявка.
Поруч із ним несуть службу двоє поліцейських. Один молодий і симпатичний, з рівненькою борідкою, помітними м’язами, на лівому передпліччі татуювання, схожий до копів з американських фільмів, другий – більше нагадує колишніх ДАЇвців – маленький та округлий. Поліцейські кажуть: стежимо за порядком, регулюємо рух. Також вони записують номери машин з черги, щоб не пропустити когось зайвого.
Попри це, час від часу автомобілі проїжджають без черги. На моє запитання, чому їх не зупиняють, держслужбовці відповідають: мовляв, не знаємо куди вони їдуть, можливо, це мешканці Шегинь, їдуть у своїх справах. Таким талончики-перепустки не видають, а що робиться на кордоні – то вже не їхня компетенція.
Та, певно, мають когось там на тому кордоні, і до лампочки їм ті талончики, – виявляють своє незадоволення дядьки із загальної черги.
Перший у черзі автомобіль «Skoda», на польських номерах. Водій та пасажири – українці, всі мають візи, їдуть з Тернополя. Стоять уже п’ять годин, але раді, що нарешті і їм видадуть талончик.
Ми списуємо зараз десь двісті номерів, передаємо їх нашим колегам до кордону. Іде подвійна перевірка. Тих, що проїжджають без черги, не маємо права затримати – адже не знаємо куди вони їдуть, – спокійним тоном пояснює один з поліцейських. – Я вперше на кордоні. Із запровадженням безвізу багато наших перекинули сюди, бо не вистачає людей.
Поліцейські кажуть, що кількість машин на пунктах пропуску зросла на 30%. Однак, за словами людей у формі, якихось надзвичайних ситуацій поки що не було, все як завжди.
Ми вперше в Україні. Приїхали подивитися Львів. Чудові враження, однак на кордоні приємності закінчились. Ми стоїмо тут уже п’ять годин, нас не пропускають, а що робити далі – ми не знаємо, бо не можемо порозумітися з прикордонниками, – у відчаї розповідає словак.
До держслужбовців під’їжджає сріблясте легкове авто на польських номерах. Його номерного знаку у списку немає, прикордонник відмовляється видавати талончик. Починається сварка. Водій доказує, що від’їжджав у магазин і чесно-пречесно був у черзі. Питають інших водіїв з черги чи це правда, ті не підтверджують. Нарешті водій здається і у відчаї зізнається, що хотів як швидше, адже скоро північ і йому треба перетнути кордон, щоб не отримати штраф за машину, адже уже минуло п’ять днів відколи він в’їхав в Україну. Зривається на крик.
Люди вигадують різні історії: в магазин, на заправку, тільки щоб проїхати без черги, – розповідає працівник ДПСУ.
Горе-водієві талончик так і не видають, відправляють чекати. Подібна доля спіткала і пару словаків. Іноземці скаржаться: не знали, що їм потрібно стояти в черзі, тому проігнорували, колону автівок, однак чудо-талончика так і не отримали, а мусіли відстояти свої кілька годин хоч і вже безпосередньо перед в’їздом на кордон.
Ми вперше в Україні. Приїхали подивитися Львів. Чудові враження, однак на кордоні приємності закінчились. Ми стоїмо тут уже п’ять годин, нас не пропускають, а що робити далі – ми не знаємо, бо не можемо порозумітися з прикордонниками, – у відчаї розповідає словак.
До держслужбовців під’їжджає сріблясте легкове авто на польських номерах. Його номерного знаку у списку немає, прикордонник відмовляється видавати талончик. Починається сварка. Водій доказує, що від’їжджав у магазин і чесно-пречесно був у черзі. Питають інших водіїв з черги чи це правда, ті не підтверджують. Нарешті водій здається і у відчаї зізнається, що хотів як швидше, адже скоро північ і йому треба перетнути кордон, щоб не отримати штраф за машину, адже уже минуло п’ять днів відколи він в’їхав в Україну. Зривається на крик.
Люди вигадують різні історії: в магазин, на заправку, тільки щоб проїхати без черги, – розповідає працівник ДПСУ.
Горе-водієві талончик так і не видають, відправляють чекати. Подібна доля спіткала і пару словаків. Іноземці скаржаться: не знали, що їм потрібно стояти в черзі, тому проігнорували, колону автівок, однак чудо-талончика так і не отримали, а мусіли відстояти свої кілька годин хоч і вже безпосередньо перед в’їздом на кордон.
Ми вперше в Україні. Приїхали подивитися Львів. Чудові враження, однак на кордоні приємності закінчились. Ми стоїмо тут уже п’ять годин, нас не пропускають, а що робити далі – ми не знаємо, бо не можемо порозумітися з прикордонниками, – у відчаї розповідає словак.
Біда в тому, що працівники держприкордонної служби та поліцейські не говорять англійською, відтак не могли пояснити іноземцям, чому ті повинні стати в чергу та чекати. На озброєнні у держслужбовців з іноземних мов тільки російська.
За деякий час без черги під’їжджає ще одне легкове авто. Люди просяться проїхати, мотивуючи квитками на літак та малими дітьми. Прикордонник уважно перевіряє квитки, людей пропускають, але талончик так і не видають, радять усе вирішувати безпосередньо на кордоні. За кілька хвилин подібна історія – білий бус – жінка з салону просить пропустити, каже, що одна з пасажирок на сьомому місяці вагітності, закріплює мотивацію присутністю малих дітей. Жінці вірять на слово, бус попускають, але знову ж таки без талончика.
Тим часом, люди що стоять в черзі, постійно нервують, адже автівки проїжджають і проїжджають навіть без пояснення причин. Хтось зривається, починаються крики та колотнеча. Поліцейські намагаються заспокоїти людей, знову ж таки пояснюють, що не можуть просто затримати автомобілі, адже попереду населений пункт і невідомо, куди їдуть ці авто. Люди не вірять.
Уже далеко за північ. Прикордонник припинив видавати талончики. Поки що черга не рухається.
За дві години я пропустив більше ста машин. Зараз кордон переповнений, чекаю на сигнал з польської сторони, коли розвантажиться, тоді знову почну запуск, – каже працівник ДПСУ.
Час від часу пропускають фури та рейсові автобуси, хоча останніх на пункті перетину Шегині-Медика дуже мало, переважно стоять легкові автомобілі та буси. Один з таких під’їжджає до пункту видачі талончиків. Усі пасажирські місця зайняті. Спереду молодий водій та дві дебелі старші жінки.
Ми, тойво, у магазин їдемо в Шегині, – з виряченими очима доказує молодик-водій.
Я тобі зараз дам в магазин, нагрузив повний бус людей — він в магазин їде, – кричить та махає кулаками, чоловік, що стоїть в черзі.
Чоловік не витримує подібних випадків. Нерви здають, сиплеться добірний мат, погрози перекрити дорогу та не пропускати нікого. У відповідь — не менш «вишукане» лихослів’я з уст огрядної жінки-пасажира на передньому сидінні буса.
Поліцейські намагаються заспокоїти обидві сторони конфлікту. Кажуть, знову ж таки, не можуть затримати авто, талончик-перепустку не видають, але не пропустити – не мають права.
Повертаюсь до своєї машини, яка стоїть далеко від початку черги. По дорозі назад намагаюсь знайти хоч когось по безвізу – на жаль, таких нема. Переважно в черзі – заробітчани, чоловіки та жінки і місцеві мешканці з малого прикордонного руху. Трапляються подекуди поляки-туристи, що на вихідні приїхали до Львова.
На годиннику близько другої ночі. Під’їжджаємо, нарешті ми перші в черзі, нам видали талончик – перепустку. Їдемо через Шегині, справді – черги немає. А ось і український кордон. Проходимо досить швидко. Наші прикордонники та митники кажуть, що нічого не змінилося у їхній роботі після запровадження безвізу. Кажуть, усе як завжди, часами багато людей, часами мало, безвіз нічого не змінив.
Покидаємо Україну. На польському кордоні доводиться чекати довше. Уже під’їхавши до віконечка і пройшовши паспортний контроль, готуємось до митного, весь багаж витягуємо для перевірки. Однак ще більше півгодини чекаємо працівницю польської митниці.
Я загубила «отвьортку», мушу знайти, – каже невисока, дрібної статури, жвава польська митниця.
Так, вона саме так і сказала – «отвьортка», а не „śrubokręt”, як польською буде викрутка. «Отвьортка» це її знаряддя праці – стукає по шинах та інших частинах авто. Питаю у поляків, чи були на цьому пункті пропуску українці по безвізу, кажуть – не можуть надати такої інформації.
Позаду нашого авто інша прикордонниця перевіряє легковик з литовськими номерами. Висаджують одну пасажирку-українку.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
